What is Law: Козюбра М.І.
ЧЕРВЕНЬ 2024 ВИПУСК №2 WHAT IS LAW? КОЗЮБРА М.І. КОРИФЕЙ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ
С. Ткаченко, ”Крапля Всесвіту”
Правознавство України перебуває в нелегкому становищі внаслідок історичних подій на території Української держави. Перехід від ортодоксального радянського позитивізму до людиноцентристських практик, від буквального тлумачення нормативних актів без звернення уваги на дух до розмежування понять нормативних актів і права – є важким та комбінованим процесом, що потребує сил та всеохопної правової бази. Важко уявити розвиток та популяризацію права в Україні без діяльності Миколи Івановича Козюбри – доктора юридичних наук, професора, судді Конституційного Суду України у відставці, заслуженого юриста України, автора численних наукових публікацій у сфері теорії та філософії права, конституційного права, прав людини тощо, які здатні викликати не просто величезний інтерес науковців, практиків, громадськості, а й суттєво вплинути на правничий світогляд нинішнього та майбутніх поколінь правників. Не посягаючи на абсолютний авторитет Миколи Івановича, ця робота лише спробує охопити частину внеску, зробленого М. І. Козюброю у вітчизняне правознавство, та висловити вдячність за подібну діяльність. Автори журналу 01
Рафаель Санті “Афінська школа” ЗМІСТ ОСНОВНІ ДОСЯГНЕННЯ 04 Правова дискусія 80-х років 20 Написання конституції 36 Іменний фонд М.І. Козюбри 50 Загальна теорія права: Підручник 64 Конституційне право: Підручник 82 Мірило верховенство права РЕВОЛЮЦІЙНІ ДУМКИ Тенденції розвитку джерел права України 08 Контекст європейських правоінтеграційних процесів Принципи верховенства права 24 та правової держави Конституційний ідеалізм 40 та конституційний нігілізм 54 Нерозгадані таємниці права 02
Дихотомія букви і духу права 68 Виникнення проблеми, її аспекти та напрями вирішення Судова правотворчість 84 Аномалія чи іманентна властивість правосуддя СПРАВИ КСУ Справа про зворотну дію в часі законів 14 Та інших нормативних актів Справа про тлумачення 30 статті 98 Конституції України 44 Справа про податки Справа про вибори 58 у містах Києві та Севастополі 72 Справа про депутатську недоторканність 88 Справа про віковий ценз ІНТЕРВʼЮ 18 Марія Мельник 34 Ірина Іванків 60 Ірина Лихолат 78 Анна Хворостянкіна Рафаель Санті, “Афінська 03 школа”
К. Д. Фрідріх, “Мандрівник над морем туману” ПРАВОВА ДИСКУСІЯ 80-Х перша крапля творить ріку
А. Матісс, “Натюрморт з книгами та свічкою” Рембрандт, “Святий Павло у в'язниці” Період становлення української юриспруденції є «легенями» нашої величної історії. Адже саме він завжди був вагомою складовою політичних поглядів та юридичної освіченості суспільства. В одній зі своїх робіт Микола Іванович вдало зазначав, що радянська влада десятиліттями «сковувала» кайданами позитивізму юридичну науку, а деякі аспекти знищувала нанівець. Розквіт незалежності та новітньої правової думки приніс чимало позитивних аспектів і одночасно потребував кардинальних змін. Професор Козюбра, будучи досвідченим та ерудованим юристом, став одним із небагатьох, хто наважився взятися за цю нелегку справу. Завдяки його професіоналізму та неупередженості сьогодні ми вивчаємо право як похідне від людини, а не держави чи писаного закону. Водночас українські правники вдало застосовують такий підхід у вирішенні правових питань, в тому числі, і на міжнародній платформі. Одним із початкових етапів таких змін можна назвати дискусію 80-х років про так зване “широке” розуміння права. Якщо говорити про передумови дискусії, варто зазначити, що в радянській правовій науці того часу проблематика розвитку правової системи була зумовлена насамперед практичною потребою відходу від вузьконормативістського розуміння права і радянської ідеології. 05
Е. Делакруа, “Свобода, що веде народ” В період дискусії було висловлено чимало актуальних та революційних думок. Серед таких, зокрема, було припущення про те, що держава є винятковим творцем закону, а не права. Хоча й на практиці досить важко чітко виокремити результати цієї дискусії та приклади моментальних змін, проте вона стала яскравим маркером позитивних зрушень у доктринальній правосвідомості та поклала вектор розвитку, що відходив від засад позитивізму. Не можна пройти повз величезний внесок Миколи Івановича у становлення філософії права. Якщо ми говоримо про зміни підходів до розуміння права, то очевидно, що в радянський період все було переписано та змінено під призмою ідеології. Натомість така наука як філософія права була взагалі заборонена, адже її відносили до категорії «буржуазних». Таким чином, розуміння її як невід’ємної складової юриспруденції було не просто спотворене, а повністю знищене. У 2003 році професор Козюбра присвячує цілу С. Далі ”Постійність пам'яті” статтю беззаперечно актуальному питанню «Місця філософії права в системі суспільствознавства» в рамках розгляду дисциплінарного статусу філософії права. 06
Т. Роберт, “Відкриття першого парламенту Австралійського Союзу, 9 травня 1901 року” Не зупиняючись на референції статті, хочемо зазначити, що вона була довершеним, ідеальним прикладом розгляду більш обширного та неоціненно важливого питання філософії права як однієї із фундаментальних складових вітчизняної юриспруденції, оскільки завдяки її здобуткам ми можемо вичерпно обґрунтовувати процес і переваги зміни доктринальної правосвідомості, а також важливість людиноцентризму як основоположної ідеї новітньої правової системи. Підсумовуючи все вищевикладене, можна беззаперечно стверджувати, що внесок Миколи Івановича Козюбри у відродження сучасної ідеї та зміни підходів до праворозуміння є неоціненним. Саме завдяки численній кількості його праць можна спостерігати очевидні зрушення у правосвідомості української нації та визнання української юриспруденції як рівної серед демократичних держав. Г.Ч. Крісті, “Сцена підписання Конституції Сполучених Штатів” 07
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ДЖЕРЕЛ ПРАВА УКРАЇНИ контекст європейських правоінтеграційних процесів С. Далі, “Постійність памʼяті”
Ж.В. Шнетц, Наукова стаття Миколи Івановича Козюбри “Битва перед готелем де Віль, 28 "Тенденції розвитку джерел права України в контексті липня 1830 року” європейських правоінтеграційних процесів" охоплює низку питань, які є надзвичайно актуальними в умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів взаємовпливу правових систем світу. Варто згадати, що проблема джерел права завжди вимагала немало зусиль фахівців для її аналізу в українському просторі через свою багатогранність та неоднозначність. Не дало відповідей, а лише ускладнило пошук єдиного висновку включення України в європейські інтеграційні процеси, що одночасно мало наслідком суттєві зміни у системі джерел національного права. Саме цій багатоаспектній проблематиці присвячена зазначена робота. Її можна поділити на відповідні елементи одного цілого, які ми розберемо більш ґрунтовно. По-перше, пунктом, який, як відомо, продовжує залишатися актуальним в рамках вітчизняної правової науки, постає співвідношення норм національного та міжнародного права, зокрема проблема місця норм міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у законодавстві України. Микола Іванович не піддає сумніву необхідність дотримання Україною принципу добросовісного виконання своїх міжнародних зобов'язань, що нерідко передбачається як аргумент пріоритетності норм міжнародних договорів перед національним законодавством, але автор також надає певні зауваження. Цей принцип не закріплено безпосередньо, він випливає із загальновизнаних норм міжнародного права, якими Україна зобов'язується користуватися. Але нюанс полягає в тому, що в Конституції уточнено закріплення такої поведінки стосовно зовнішньої політики, щодо внутрішньої - нічого не зазначено. Автор статті також ставить під сумнів доцільність та переконливість інших аргументів на користь беззаперечної пріоритетності міжнародних актів: положення Віденської конвенції "Про право міжнародних договорів", Закону України "Про міжнародні договори України", проєкту Конституції України, статті 22 Конституції України - авжеж з належною аргументацією своєї думки. 09
Курр'є та Айвз, «Дайте мені волю або Натомість М. І. Козюбра пропонує визнати вагомою дайте мені смерть!» конституційною підставою утвердження пріоритетності норм ратифікованих міжнародних договорів, які стосуються прав та свобод людини, перед нормами українського законодавства положення частини першої 8 статті Конституції України, яке закріплює принцип верховенства права, оскільки право і права людини є взаємозалежними явищами однієї сутності. Вони не можуть існувати окремо, а права людини як властивість, що характеризує людину як особистість, є позанаціональними та загальноцивілізаційними, тому вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. На нашу думку, таку позицію можна схарактеризувати як революційну, оскільки вона вмотивовано доводить неідеальність усталених аргументів стосовно поставленого питання та обґрунтовує зовсім новий погляд на ситуацію, проливає нове світло, що характеризує взаємодію міжнародного та національного права з духовного, ціннісного боку, який повинен відігравати неабияку роль відповідно до мети діяльності правової науки як такої. По-друге, в статті розглядаються загальні принципи права як джерело права. Микола Іванович протиставляє пострадянську та західну традиції визначення поняття принципів права. Поки у вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві поширене сприйняття принципів права виключно як положень, закріплених безпосередньо текстуально або змістовно в законодавстві, в той час європейська позиція, яку підтримує автор наукової роботи, стверджує, що неможливо розв'язати всі складні випадки права виключно догматичними та формальними засобами, оскільки логічний зміст законодавства не може надати більше, ніж закладено в ньому самому. Немалу роль відіграють правосвідомість і правова культура того ж судді під час винесення рішення. В. Орпен “Підписання мирного договору в Дзеркальній галереї” 10
“Палата депутатів у 1843 році” Франція Як приклади цікавих та доволі сміливих позицій у питанні визначення загальних принципів права як джерел права М. І. Козюбра наводить вищі органи державної влади Франції (Державна Рада та введення нею в офіційний обіг поняття загальних принципів права з умовою їхнього використання навіть за відсутності відповідних нормативних текстів; Конституційна Рада Франції), Німеччини (Федеральний Конституційний Суд, який не піддавав сумніву існування надпозитивного права). Таким чином, автор наголошує на тому, що варто розрізняти природи принципів права, які мають текстуальне закріплення, і загальних принципів, які можуть застосовуватися і без конкретних приписів. Тобто джерелом других постає судова практика, яка створює такі принципи на основі сучасних правових тенденцій. Західна традиція тільки уточнює, що джерелом таких принципів можуть бути не тільки нормативні акти, а і мораль, наукові концепції, що розвиваються в процесі пізнання такого багатоаспектного явища як право, звичаї тощо. Всі ці чинники об'єднані тим, що визначають певним чином напрямок правового розвитку. Микола Іванович наводить в цьому пункті незаперечні підтвердження того, що вітчизняне загальнотеоретичне правознавство усе ще не змогло повністю звільнитися від позитивістських настанов, утверджених в минулому. Залишається необхідним урахування іноземного досвіду під час формування думки стосовно визначення джерела загальних принципів права, оскільки як світова, так і національна практика неодноразово доводили, що не можна ні в якому разі зводити основу принципів як Х.А. Себріан, “Старі книги” елементів права виключно до текстів законодавства. 11
“Галілео Галілей на суді інквізиції в Римі”, 1633 рік По-третє, надзвичайно суттєвим питанням статті залишаються перспективи застосування судового прецеденту в системі джерел права України у зв'язку зі вступом України до Ради Європи та ратифікацією нею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Став необхідним процес не тільки корекції певних складових законодавства, а і зміни правової свідомості та культури суспільства загалом, але, на жаль, зрушення хоч і відбуваються, та все ж доволі повільно. Микола Іванович стверджує, що питання застосування рішень Європейського суду з прав людини є складнішим. У вітчизняному правовому полі домінувала думка, що такі рішення не є зобов'язальними, якщо держава не є відповідачем у конкретній справі. Автор критикує таку позицію і характеризує її як спрощену, оскільки Конвенція не є просто набором норм про права людини, який існує сам по собі. Вона існує в тому вигляді, в якому її застосовує Суд, тож і тлумачення ним положень Конвенції у вигляді рішень повинні сприйматися і враховуватися національною практикою. Протилежна поведінка суперечить міжнародним зобов'язанням України, які вона взяла на себе внаслідок ратифікації Конвенції та Протоколів до неї. 12
У зазначеній науковій роботі Микола Іванович визнає, що вітчизняні традиційні уявлення про судовий прецедент залишаються занадто спрощеними, оскільки продовжує домінувати сприйняття прецедентного права як шляху до суддівського свавілля. Він закликає не ігнорувати процеси, які відбуваються в європейському правовому просторі, і не шукати окремий шлях правового розвитку відокремлено від західних держав, бо протилежна поведінка неодмінно наштовхне нас на шлях до самоізоляції. Авжеж прецедент не може стати основним джерелом права вітчизняної системи, але ігнорувати та заперечувати перспективи його розвитку в країні не варто, адже, наприклад, ті ж рішення Європейського суду з прав людини можуть виявитися в окремих складних судових справах надзвичайно корисними. Такий погляд широко охоплює багатогранність питання проникнення судового прецеденту в національну правову систему та встановлює найоптимальніший напрямок подальшого розвитку правового регулювання України. М. І. Козюбра у статті "Тенденції розвитку джерел права в Україні в контексті європейських правоінтеграційних процесів" пропонує своє авторське бачення взаємодії міжнародного та національного права, тенденцій формування правової свідомості в аспектах першооснов загальних принципів права та доцільності застосування судового прецеденту в українській правовій системі. Автор переконливо і резонно ставить під сумнів усталені традиційні уявлення з цих тем та пропонує свої аргументи, які важко спростувати. Ми повинні відмовлятися від умовностей минулого, сприймати право відповідно до його сучасного розуміння у розвинених країнах та зважати як на свій, так і на світовий досвід з метою недопущення помилок, що можуть сповільнити розвиток праворозуміння вітчизняних науковців і практиків. 13
А. Соломон, “Не винен” СПРАВА ПРО ЗВОРОТНУ ДІЮ В ЧАСІ ЗАКОНІВ ТА ІНШИХ НОРМАТИВНИХ АКТІВ
9 лютого 1999 року Конституційний Суд України виніс важливе рішення, що стосувалося справи про зворотну дію в часі законів та інших нормативних актів. Серед суддів, що брали безпосередню участь у її розгляді та вирішенні, був Микола Іванович Козюбра. Суб’єктом конституційного подання у справі став Національний банк України, що звернувся із проханням офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативних актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ф. Cарджент, “Суд над Тічборном” Отож, основне питання було сформоване наступним чином: «ЧИ ПОШИРЮЄТЬСЯ ДАНЕ ПОЛОЖЕННЯ НА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ?» Підставою виникнення такої справи стала наявність неоднозначного застосування положень вищевказаної статті обласними управліннями Національного банку під час використання іншого закону, що скасовує обов’язковий продаж валютних надходжень та відповідальність юридичних осіб. Необхідність тлумачення було викладено у формі вищезгаданої проблематики, а також підкріплено її переліком низки інших юридичних проблем, що можуть виникати внаслідок колізій між Основним Законом та іншими нормативними актами, які стосуються здебільшого питань економічного характеру та їхнього належного юридичного закріплення. 15
Ю. Сюер, “Свята Марія Магдалина в молитві” За загальновизнаним принципом сучасного права, закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії у часі. Інакше кажучи, вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, що виникли після набуття чинності вказаними нормативними актами. Водночас зворотна дія законів застосовується у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Проте дане твердження не означає абсолютне звільнення від відповідальності, адже вона може бути попередньо передбачена та реалізована у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу. Закріплення такого принципу на конституційному рівні є одним із гарантів стабільності суспільних відносин, породжуючи впевненість громадян, що їхнє становище не буде погіршене прийняттям іншого закону. 16
М. Ернст Варто зазначити, що принцип “Час і тривалість” незворотності дії закону поширюється також на Конституцію. Таким чином, враховуючи вище викладені аргументи, Конституційний Суд України постановив, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується лише людини та громадянина і не поширюється на юридичних осіб. Надання зворотної дії у часі відповідним нормативним актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або в іншому нормативному акті. Суддя Козюбра М.І. виступив із критикою такого підходу, оскільки ненадання зворотної дії актів у часі щодо юридичних осіб ставить останніх у нерівне становище поряд із фізичними особами. Таким чином, КСУ застосував формальний підхід до тлумачення ст. 58 Конституції України, зазначивши, що ця ст. закріплена у розділі ІІ, який стосується прав фізичних осіб і буцімто не поширюється на юридичних осіб. 17
ЯК ПРАЦІ М.І. КОЗЮБРИ ВПЛИНУЛИ НА ОСВІТУ В МОГИЛЯНЦІ? Праці Миколи Івановича заклали фундамент для переосмислення підходу до розуміння права порівняно з тим, як воно сприймалося раніше. Його ідеї та знання знайшли своє відображення у таких фундаментальних дисциплінах: «Філософія права», «Теорія права», «Конституційне право». Ці дисципліни є основоположними для всіх інших галузей права. Зрештою, справедливіше було б сказати, що новаторський, глибокий підхід до розуміння права, людини в праві, права в людині, співвідношення права і держави вплинули не лише на освіту в Могилянці, а на правничу освіту в Україні загалом. МАРІЯ МЕЛЬНИК Варто навіть взяти предмет, який я цього року викладала для студентів-магістрів, а саме кандидатка юридичних наук, старша «Правове регулювання цифрових технологій. викладачка Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Практичний аспект застосування». До практикуюча юристка, адвокатеса більшості питань ми підходимо через аналіз принципів і цінностей права, які досліджували зі студентами на семінарах з «Філософії права» на основі праць і концепцій, розроблених Миколою Івановичем. ЯК ПРАЦІ ПРОФЕСОРА ВПЛИНУЛИ НА ВАШУ ПРАВОСВІДОМІСТЬ? Для мене особисто Микола Іванович – це професор, від якого я отримала багато знань про право, а також Вчитель (саме з великої літери) глибинного розуміння багатогранності аспектів буття, не тільки правового. Бачення і підхід професора до будь-якого питання – це мистецтво осмислення і пізнання крізь внутрішню рефлексію. Професор вчить будь-яке питання аналізувати не лише в межах букви, а спонукає виходити за межі в пошуках духу, того духу, що наближає до істини. І це найбільша цінність - вчитися бачити багатогранність будь-якого аспекту правового буття, що на практиці допомагає знаходити відповіді в непростих ситуаціях динамічного розвитку суспільних відносин, навіть тоді коли буква мовчить, і це є найбільшою цінністю. 18
С. Морзе ЯКЕ ДЛЯ ВАС МАЄ “Сьюзен Уолкер Морзе (Муза)” ЗНАЧЕННЯ СПІВПРАЦЯ З ПРОФЕСОРОМ КОЗЮБРОЮ? Співпраця з Миколою Івановичем – це цілий життєвий шлях. Перше знайомство відбулося під час навчання на магістратурі в Могилянці на курсі «Філософії права». Для мене цей курс став натхненням і надавав енергію для навчання на магістратурі. Так вже сталося, що любов до пізнання глибоких матерій цього всесвіту – моя віддушина, а та глибина і широта, яку бачить, відчуває і передає Микола Іванович, відкривали нові горизонти світосприйняття. Професор для мене носій вічної мудрості, яку передає з душею і відкритим серцем. Тому, так склалося, що наш науковий шлях став плідним і довгим, починаючи з магістерської роботи й наступним написанням і захистом дисертації. Зараз маю за честь і щастя викладати разом з Миколою Івановичем семінари з курсу «Філософія права». Так я продовжую у співпраці з Професором відкривати нові горизонти правових і життєвих феноменів і передавати їх новим поколінням. 19
права людини - не результат прийняття Конституції НАПИСАННЯ КОНСТИТУЦІЇ та підстави для цього А. Горська, “Боривітер”
Микола Іванович Козюбра - видатний український юрист, державний діяч та науковець, який відіграв ключову роль у процесі здобуття Україною незалежності та становленні її як суверенної держави. Пан Козюбра безпосередньо брав участь у підготовці історичного документа - Декларації про державний суверенітет України у 1990 році, що стало важливим кроком на шляху до проголошення незалежності. Крім того, Микола Іванович був членом першої Комісії з розробки нової Конституції України та працював у робочих групах з підготовки її проєктів. 28 червня 1996 року відбулася епохальна подія в новітній історії українського народу та державотворення - прийняття першої Конституції незалежної України. Цей основоположний документ проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Він затвердив людину як найвищу цінність суспільства та закріпив принцип народовладдя. Конституція підбила підсумки попереднього розвитку держави та суспільства, заклавши міцні правові підвалини для їхнього функціонування. Прийняття Основного Закону засвідчило незворотність демократичних перетворень в Україні та зумовило якісно нове ставлення до неї з боку інших держав, міжнародних організацій та органів. 21
Прийняття Конституції України, 1996 p. 22
Микола Іванович Козюбра високо оцінює Конституцію України, вважаючи її результатом тривалої напруженої роботи як українських, так і закордонних експертів, а також депутатів Верховної Ради. Він зазначає, що загалом Основний Закон відповідає надбанням європейського конституціоналізму і позитивно оцінений європейськими інституціями, зокрема, Венеційською комісією. Водночас Козюбра визнає, що текст Конституції не є бездоганним, оскільки ідеальних конституцій у світі немає. Він вважає за потрібне вдосконалювати Конституцію, але наголошує на необхідності робити це надзвичайно виважено, обережно та відповідально, не перетворюючи цей процес на перманентну "конституціонаду". ʼ Щодо «Конституційної ночі» Микола Іванович Козюбра зазначав, що у ніч ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року він не перебував у Парламенті, проте пильно стежив за перебігом тих історичних подій. Він визнає, що умови, в яких приймався Основний Закон, були надзвичайними та неординарними. Утім, на його думку, враховуючи тогочасний розклад політичних сил у Верховній Раді, застосований спосіб голосування виправдав себе. Інакше конституційний процес міг би надовго загрузнути у безкінечних узгодженнях і дискусіях. Україна і так прийняла свою першу демократичну Конституцію чи не останньою серед колишніх радянських республік. 23
Р.А. Уасс, “Мінерва та тріумф Юпітера” ПРИНЦИПИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ: ЄДНІСТЬ ОСНОВНИХ ВИМОГ антипод абсолютизму
Микола Іванович значну частину своєї професійної діяльності присвятив питанню вивчення концепцій верховенства права та правової держави. Вище зазначена стаття не є винятком. У цій статті аналізуються основні вимоги, які є спільними для двох концепцій, попри їхній відмінний розвиток. Також у статті наведені приклади із практики Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України тощо. Автор наголошує на різноманітних підходах до розуміння цих концепцій. Зокрема, дехто вважає “принцип верховенства права” лише складовою правової держави, а дехто визнає тотожність цих понять. Проте у ролі основного зазначено підхід, що притаманний багатьом сучасним науковцям, які кажуть, що концепція «Rule of Law» є англійським варіантом німецького «Rechtsstaat». Професор Козюбра акцентує свою увагу на змістовних схожостях двох концепцій, а не особливостях історичного розвитку кожної з них. Варто зазначити, що вони обидві зароджувалися у середовищі утвердження ідей гуманізму та як реакція на феодальний устрій, який багато століть панував у Європі. Б. Мей, “Алегорія правосуддя” 25
Автор слушно підкреслює, що попри певну трансформацію концепції «Rechtsstaat», яка пережила період позитивістського та формального управління державою, а потім почала трансформуватися під впливом «відродженого природного права», неможливо не помітити їхню доктринальну схожість. Саме тому автор робить висновок, що різниця між цими двома концепціями є скоріше термінологічною, ніж змістовною. Крім того, у статті зазначено, що науковці виділяють десятки складових цих двох концепцій, проте Микола Іванович описує основні вимоги, без яких реалізація ідей верховенства права та правової держави в практичне життя не видається можливою. “Верховенство права - це не тільки про право, це поєднання великої кількості вимог та принципів, що утворюють цю матерію” Очевидно, що першою у статті розглядається важливість поваги й державою, і громадянами природних, невід’ємних та невідчужуваних прав і свобод людини. Основоположною тут є думка, яку висловив відомий англійський конституціоналіст, що працював над розробленням концепції «Rule of Law», Альберт Дайсі: «Права і свободи особи є не результатом, а основою права країни». Микола Іванович слушно зазначає, що невідчужувані права людини становлять основу для системи «стримувань і противаг», що покликана контролювати державну владу, яка постійно тяжіє до абсолютизму. Також нам імпонує підхід, який аналізує ситуацію у вітчизняному правознавстві та наголошує на важливості відходу від радянського світогляду на право. 26
Неможливо уявити собі верховенство права без принципу розподілу влади. Автор вказує на засоби, завдяки яким досягається розподіл влади. Це і фіксація у Конституції спеціалізації органів законодавчої, виконавчої та судової влади, розподіл компетенції між ними, і закріплення особливостей у формуванні названих органів, і встановлення системи «стримувань і противаг», що допомагає нейтралізувати та стримати дії якоїсь із гілок влади. Микола Іванович доводить, що розподіл влади є лише умовним та може спричинити певні проблеми в державах з парламентською та змішаною формами правління. Також варто акцентувати на сучасному стані справ в українській державі та аналізі конституційної реформи, що пов’язана із сумнозвісним «законом 2222» і прийняттям Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Обмеження дискреційних повноважень є важливою складовою верховенства права, яка обмежує можливість посадових осіб діяти на власний розсуд. Сутнісний зміст цієї складової пов’язаний з обов’язком держави та її органів діяти таким чином, аби забезпечувати права та свободи людини. Якщо йдеться про позитивну форму, то принцип обмеження дискреційних повноважень вимагає формулювання правового закону. Автор наводить влучну цитату з рішення Європейського суду з прав людини: «закон може передбачати дискреційні повноваження за умови, що такі повноваження і спосіб їхнього здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб із врахуванням правомірності мети цих заходів забезпечити індивіду адекватний захист від свавільного втручання влади». А. Лоренцетті, 27 “Ефекти доброго врядування в місті”
Фредерік Діелман, “Право” Верховенство конституції — одна з вирішальних складових верховенства права і правової держави. Тут з Миколою Івановичем складно не погодитися, адже конституція першочергово орієнтується на права людини як на першоджерело. Нам імпонують роздуми автора щодо питання, чи є тотожними поняття верховенства права та верховенства конституції. Очевидно, що ні. Не всі складові верховенства права прямо закріплені у конституціях. Тут на допомогу приходить і правова доктрина, і судова практика, а ці джерела права ніяк не зменшують важливість компонентів верховенства права, які у них відображаються. Не можна применшувати значення принципу визначеності у контексті верховенства права та правової держави. У цьому пункті професор наводить приклади із практики Європейського суду з прав людини. Також важливо зазначити те, що абсолютна визначеність є недосяжною, а закон, який прагне досягнути абсолютної визначеності, швидко застаріває та «не здатен іти в ногу з обставинами, що змінюються», як каже суд у справі «”Санді Таймс” проти Сполученого королівства». Цікавим є пункт, пов’язаний із принципом пропорційності, що виключає суто позитивістський підхід до тлумачення і застосування законів та Конституції. Цей принцип першочергово стосується меж можливих обмежень основних прав людини, а до цього питання варто підходити особливо уважно та зважено. 28
Мікеланджело да Караваджо, “Нарцис” Принцип правової безпеки та захисту довіри сприяє тому, що громадянин буде впевнений у своїй державі та знатиме, що певні дії мають наслідки. Професор Козюбра зазначає, що мета цього принципу — поставити заслін ущемленню прав і свобод людини з боку влади. У цьому контексті неможливо не згадати принцип незворотності законів у часі та практику Конституційного Суду Україні, що власне автор висвітлив дуже влучно та лаконічно. Останнім принципом автор розглядає незалежність суду та суддів. Микола Іванович використовує надзвичайну фразу, яка, на нашу думку, точно описує важливість незалежності судової влади загалом: «Суд – це свого роду лакмусовий папірець принципів верховенства права і правової держави. Послідовне втілення в життя названого принципу є, по суті, наріжним каменем, закладеним у фундамент будь-якої демократичної й правової держави». Не обійшлося без згадки ролі цього принципу в контексті сучасного правового дискурсу в Україні. Автор порушує питання і про відбір на посаду судді, і про достатній рівень кваліфікації фахівця, який хоче працювати в суді, і про можливий політичний тиск та залежність судді від політичних партій. Найбільше сподобалось у цій статті приділення особливої уваги питанню реалізації вище згаданих принципів верховенства права та правової держави в Україні. Надзвичайно важливо розуміти, які проблеми зараз існують у вітчизняній правовій площині, та вживати всіх заходів для їхнього усунення. Ця стаття стане корисною початківцям, адже тут водночас лаконічно та влучно схарактеризовано основні складові верховенства права та правової держави, а також фахівцям, які стурбовані актуальною проблемою втілення цих Ф. Бенсон, принципів у практичне життя. “Ранок” 29
К. Массейс, “Ростовщик та його дружина” СПРАВА ПРО ТЛУМАЧЕННЯ СТАТТІ 98 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
11 липня 1997 року було винесено рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року "Про тлумачення статті 98 Конституції України", де Микола Козюбра був одним із суддів. Це рішення є справді знаковим, таким, що підтвердило важливість ієрархічності нормативних актів, за якої Конституція України займає верхній щабель. Ф. Брютт, “Перед суддями” ЗАКОН - АБСТРАКТНИЙ, ПРАВО - КОНКРЕТНЕ Суб'єкт конституційного подання - Президент України – просив визнати Постанову Верховної Ради України "Про тлумачення статті 98 Конституції України" такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною). Подання Президента спершу стосувалось й справи про відповідність Конституції України Закону України від 11 липня 1996 року "Про Рахункову палату Верховної Ради України", але суд роз'єднав конституційне провадження за вказаними поданнями Президента на дві окремі справи. 31
Обставини цієї справи полягали в тому, що з прийняттям Конституції України 1996 року єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні визнається Конституційний Суд України і тільки він має повноваження офіційного тлумачення Конституції. Проте оскільки на день набуття чинності Конституцією Суд ще не був створений, то згідно із перехідними положеннями передбачалося, що "до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України". ВАЖЛИВИЙ МОМЕНТ: ДО ПРИЙНЯТТЯ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ, ЯКА ЗАКРІПИЛА СИСТЕМУ «СТРИМУВАНЬ ТА ПРОТИВАГ», САМЕ ВЕРХОВНА РАДА БУЛА ОФІЦІЙНИМ ІНТЕРПРЕТАТОРОМ ЗАКОНІВ. Ф. Брютт, “Перед суддями” Основним аргументом Верховної Ради щодо тлумачення не тільки законів, але й Конституції стало те, що терміном "законів" у контексті вказаного пункту Перехідних положень охоплюється також Конституція України - Основний Закон України, тим більше, що за умови відсутності Конституційного Суду України жодний інший орган державної влади не мав повноваження тлумачення Конституції. Крім того, Верховна Рада посилалась на недостатню конституційну визначеність статусу Рахункової палати у статті 98 Конституції України. Такі аргументи не можна визнати переконливими. Попри те, що ми називаємо Конституцію Основним Законом України, вона є актом не законодавчої, а установчої влади народу, який лише одноразово уповноважив Верховну Раду на її прийняття. У Конституції закон вживається як у широкому (охоплення самої Конституції та загальновизнаних правових принципів), так і у вузькому значеннях (лише безпосередньо закони України). 32
Крім того, досить дивним є той факт, що сама постанова про тлумачення 98 статті була прийнята майже через три місяці від дня прийняття Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України". Тобто конституційна невизначеність не завадила спочатку прийняти закон, а потім розтлумачити статтю, згідно з якою він приймався. Навіть якщо справді мала місце конституційна невизначеність, то вона могла бути подолана внесенням змін до Конституції згідно зі статтею 155, а не тлумаченням. Суд виніс рішення, за яким, прийнявши Постанову від 1 жовтня 1996 року "Про тлумачення статті 98 Конституції України", Верховна Рада України перевищила свої конституційні повноваження, тому цю Постанову було визнано неконституційною. Це рішення є справді знаковим, оскільки воно закріпило новий та демократичний поділ на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, органи яких взаємодіють між собою на підставі закріпленої системи «стримувань і противаг». Після тоталітарного режиму та цілковитого нехтування правами людини демократичний шлях став світлом у кінці тунелю для змучених українців, тому було принципово важливо дотримуватись його засад. НЕДОПУЩЕННЯ УЗУРПАЦІЇ ВЛАДИ Є ОДНІЄЮ З ТАКИХ ЗАСАД Гарантування єдиного незалежного органу конституційної юрисдикції стало наріжним каменем недопущення надмірної концентрації влади у Верховної Ради, яка б могла викручувати текст Конституції у своє задоволення. Верховна Рада спочатку прийняла закон, а потім поспіхом намагалась узгодити з ним Конституцію, що звучить абсолютно абсурдно, враховуючи статус Конституції як результату волевиявлення народу. Цим рішенням Суд довів, що народ – єдине джерело влади в Україні, що закони мають підпорядковуватись Конституції, а не навпаки. Це здається очевидним, але пройдений шлях усвідомлення був неймовірно важким. Дуже радісним є те, що у все ще непрості роки Суд прийняв справді справедливе рішення, яке й нині слугує дороговказом. 33
ЯК ТАК СТАЛОСЯ, ЩО ВИ ОБРАЛИ ПРОФЕСОРА М.І. КОЗЮБРУ ЯК НАУКОВОГО КЕРІВНИКА? ЩО ДЛЯ ВАС ОЗНАЧАЄ НАУКОВА РОБОТА З НИМ? ІРИНА ІВАНКІВ координаторка проєкту на підтримку правозахисників у регіоні ОБСЄ, Бюро демократичних інститутів і прав людини, Варшава, Польща У 2015-2018 роках я працювала координаторкою проєкту з реформування правничої освіти в офісі Координатора проєктів ОБСЄ в Україні. Одним з напрямків роботи була організація «літніх шкіл» для викладачів зі всієї України, і першою школою була школа з теорії права. Для мене знайомство з Миколою Івановичем почалося під час підготовки до цього заходу. Я була вражена не тільки його енциклопедичними знаннями, але також готовністю слухати. За два роки після цього заходу, я прийшла до нього за порадою, до кого можна звернутися і з ким продовжити працювати над моєю науковою роботою. У той час я вже працювала над дисертацією в кількох польських та американському університетах, мала напрацювання, але, повернувшись в Україну, стикнулася з тим, що всі науковці й науковиці говорили мені, що права людства не можуть бути темою кандидатської роботи, бо вона є занадто революційною, і я не маю права працювати над такою темою, оскільки ще не маю наукового ступеня. Микола Іванович натомість підтримав ідею і запропонував бути науковим керівником надалі. Я була надзвичайно вражена, вдячна і щаслива, бо вже втратила надію захиститися в Україні, а це було дуже важливо для мене. Наукова робота з ним дозволила мені побачити зв’язки, яких я не помічала, тонкощі юридизації, над якими я не замислювалася. 34
ЯКИЙ НАЙЦІКАВІШИЙ ДОСВІД У РОБОТІ З ПРОФЕСОРОМ, ЙОГО ОСОБЛИВІСТЬ? Найважливіший досвід - це те, що Микола Іванович щиро підтримував мою роботу, був завжди готовий обговорити спірні моменти. Він ніколи не нав’язував свою думку, хоча часто ми мали категорично різні погляди. Мені трохи шкода, що я не мала більше часу для роботи з Миколою Івановичем, але всі наші зустрічі та обговорення були надзвичайно цікавими й цінними. Здається, багато хто боїться заперечити Миколі Івановичу, але я не боялася, і він це навпаки заохочував. Я дуже вдячна йому за це. ЯКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ ДУМКИ ПРОФЕСОРА ВІДГУКНУЛИСЯ ВАМ НАЙБІЛЬШЕ? Микола Іванович багато пише про універсальні принципи права, про право загалом, що для мене було та досі є надзвичайно цікавим і важливим. Я вважаю, що його розуміння права, його цінностей і принципів є унікальним, бо спирається на інколи неочікувані джерела, а також на його багатий досвід. Його опис «нерозгаданих таємниць права» змушує замислитися про природу права та його сутність. ЯКИМИ 5 СЛОВАМИ ВИ Б ОПИСАЛИ ПРОФЕСОРА? Зацікавлений, впевнений, багатогранний, щедрий, мудрий. С. Роза, ”Смерть Сократа” 35
Е. Ренуф, “Рука допомоги” ІМЕННИЙ ФОНД М.І. КОЗЮБРИ не словом єдиним, а й ділами своїми
Професор Микола Іванович Козюбра, окрім науково-дослідної та викладацької діяльності, відзначився ініціативою у заснуванні іменного фонду у квітні 2013 року з відповідною назвою. Цей конкурс був створений для студентів- правників, які мають бажання розвиватися у сфері написання наукових робіт для публікацій у наукових виданнях. Основою конкурсу передбачається щорічний грант у вигляді фінансової підтримки за найкращу публікацію студентської роботи. Визначальною вимогою для подання заявки постає активність у професійній діяльності, що передбачає участь у професійних групах, наукових гуртках, товариствах, асоціаціях і проєктах. Такі можливості сприяють розвитку молодих правників, стимулюють їх розкриватися як фахівців, не боятися висловлювати свої думки. Популяризація наукових досліджень серед молоді є важливою для підвищення її зацікавленості в пошуку нового матеріалу для опису правової науки й формує бажання прямувати до професійних вершин. 37
Право має динамічну природу, у його межах постійно з’являються нові відносини та норми, які потребують уважного аналізу, тому чим більше різних думок як правників- початківців, так і досвідчених науковців буде висловлено стосовно них, тим більша кількість провідних аспектів нових явищ буде зачеплена. Роль Миколи Івановича у розбудові правової системи України визнана не тільки на рівні наукових праць, досліджень та статей провідних фахівців. Вона також відображається й через неабияку кількість державних винагород та відзнак. 38
Е. Лейтон, “Акколада” Професору було надане почесне звання “Заслужений юрист України” за значний внесок у розбудову правової держави, з чим справді неможливо посперечатися. Також Микола Іванович був нагороджений орденом «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступенів, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України та Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Цей перелік є виразом значущості професійної діяльності Миколи Івановича, яка не тільки революційно змінила напрямок розвитку української правової думки в сторону загальноцивілізаційних цінностей та принципів права, а і продовжує вдосконалювати окремі аспекти правового регулювання з метою гармонізації сучасного суспільства. 39 Е. Готліб, «Лицар Сайн і гноми».
Рафаель Санті, “Афінська школа” КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІДЕАЛІЗМ ТА КОНСТИТУЦІЙНИЙ НІГІЛІЗМ прояв дефіциту правової культури
Е. Мегілл, “Прогулюючись землею” Ця стаття беззаперечно є одним зі «скарбів» історії розвитку українського конституціоналізму та юриспруденції загалом. Думки Миколи Івановича, попри його безпосередню участь у процесі створення Конституції, є неоціненними та об’єктивними, які з десятиліттями все більше й більше набувають актуальності. Пан Козюбра починає свою роботу під кутом загальноправового погляду, аби ввести читача в курс проблеми й вже далі зосередитися на питаннях безпосередньо конституційної галузі. Попри те, що досліджувані питання ідеалізму та нігілізму є абсолютно різновекторними, в кінцевому результаті вони все одно призводять до відвертого юридичного невігластва. Проблема правового ідеалізму не має чітких часових обмежень, натомість в якийсь період історії вона лишень постає гостріше. Микола Іванович стверджує: попри те, що будь-які перетворення, які здійснюються в суспільстві, потребують надійного правового забезпечення, на право не можна покладати надто великі надії. Законам варто відводити ту роль, що випливає з їхніх об’єктивних можливостей, адже навряд можна було б досягти бодай якогось їх успіху, ігноруючи економічні, політичні та інші аспекти. Саме таке обмежене сприйняття призводить до вищезгаданого правового нігілізму. Аби показати вплив цих явищ на конституціоналізм, автор не обмежується суто теорією і віртуозно переходить до демонстрації певних аспектів на прикладі болісної (на момент написання статті) проблеми – так званої конституційної реформи, наслідки якої, зокрема, нам доводиться відчувати через десятиліття. Професор Козюбра констатує факт низької політичної та правової культури в українському суспільстві, що призводить до спотвореного сприйняття конституційних формулювань та приписування їм магічної сили змінювати ситуацію в країні без готовності суспільства до цих змін. 41
Е. фон Стегеманн, “Портрет Канта” Микола Іванович виокремлює декілька причин конституційного ідеалізму, серед яких варто відзначити традиційний прагматичний підхід до права як засобу, що приводить у вир політичного життя владу, та підвищення значення конституційних форм у країнах Заходу, що дозволяє ставити питання про відносну самостійність правового виміру в процесі інтеграції. Вдало та чітко автор зазначає хибність вказаного твердження, адже право ніколи не розвивалося ізольовано та окремо. Чимало чинників мали вагомий вплив на його становлення. Якщо ми вже говоримо про Захід, то варто усвідомлювати той факт, що європейські країни пройшли тернистий шлях становлення, на якому зараз перебуваємо і ми. Проте механічно перенести їхні здобутки в наше суспільство, попри те, яким воно було на момент написання роботи, та попри те, яким воно є зараз, є завданням марним та ілюзорним, або ж, як зазначає сам професор, «конституційним романтизмом» і, як вже було вказано на початку, цей приклад стосується введення конституційної реформи. Безсумнівно, зі слів Миколи Івановича, тогочасна політична реформа 2004 р. не мала супроводжуватися радикальною зміною Конституції України, адже чимало положень та ідей можна було реалізувати в межах чинного закону, а певні суперечності та не зовсім чіткі формулювання можна було усунути шляхом тлумачення, що здійснив би Конституційний Суд України. Натомість тогочасний законодавець вирішує робити по-своєму, порушуючи процедуру розгляду, передбачену Конституцією, приймаючи своєрідний «закон 2222» у пакеті, ігноруючи негативні риси парламентського правління в умовах нестійкого демократизму. Передбачувано, що така ідея закінчується поразкою та призводить до більш згубних наслідків, серед яких спотворене сприйняття повноважень президента згідно з президентсько-парламентською формою правління. Але професор вдало зазначає, що це не є виключно наслідком надмірності, що була зафіксована в Конституції. 42
Друга частина статті, яка не розглядається автономно, а змістовно доповнює першу, стосується конституційного нігілізму. Микола Іванович талановито та аргументовано наводить чіткі та об’єктивні приклади, не акцентуючи на великому обсязі визначень та тверджень. Починаючи із найбільш м’яких форм правового нігілізму, які є наслідком нестач правової культури у суспільстві, можна яскраво прослідкувати це явище у тогочасних високопосадовців. Хоча існує безліч прикладів (у сьогоденні також), проте їх не потрібно багато, аби переконатися в інфантилізмі тогочасного Президента. Одним із прикладів такої поведінки є показове ігнорування положень Конституції під час призначення глав місцевих держадміністрацій. Важко сказати, чи це була цілеспрямована дія, як показовий акт недотримання положень закону, чи звичайне невігластво, проте залишається той факт, що серед тогочасних депутатів українського парламенту було дуже мало професійних юристів, здатних вміло та правильно скеровувати державу. Другу групу форм конституційного нігілізму пан Козюбра об’єднує під загальною назвою конституційного негативізму, що починається від скептичного ставлення до Конституції та закінчується, проте не обмежується, яскраво вираженими порушеннями зазначеної процедури прийняття законів. Це все призводить до згубних наслідків, до прикладу, нормалізація конституційного нігілізму в суспільній свідомості, безліч інших, серед яких, вірогідно, найтяжчою є крайня форма деформації конституційної правосвідомості – її криміналізація, що особливо згубною є для верхніх ешелонів влади, коли злочинно набутий капітал стає все могутнішою силою, подолати яку можна не лише за допомогою декларацій, а твердою, кропіткою, довготривалою роботою. Ця стаття з плином часу лише набрала актуальності. Якщо поглянути на всі історичні процеси, що відбулися від дня її опублікування до сьогодні, можна впевнитися, що ця робота лише підкреслює високий рівень таланту та професійності Миколи Івановича Козюбри. Саме завдяки таким людям ми все ще маємо надію на майбутнє нашої держави у світлі демократії та обкладинка книги верховенства права! 43 А. Камю “Сторонній”
СПРАВА ПРО ПОДАТКИ М. ван Реймерсвале, “Два збирачі податків ”
5 квітня 2001 року Микола Іванович Козюбра брав безпосередню участь у винесенні рішення у справі за конституційним поданням Президента України щодо конституційності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» або справі про податки. Подання Президента України Леоніда Кучми стосувалося неконституційності змін до Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок громадян», «Про державне мито» та Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування». Президент України порушив питання про неконституційність Закону, оскільки прикінцеві положення Декрету стверджували, що його окремі положення поширюються на правовідносини, які виникли до набрання чинності цим Декретом». Леонід Кучна вважав, що Закон повинен бути визнаним неконституційним, оскільки він суперечить статті 58 Конституції України, яка стверджує: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи». Крім того, Президент України зазначав, що статтею 2 розділу I Закону до Декрету внесено зміни, які порівняно з чинною редакцією Декрету применшують коло операцій, за які сплачується державне мито. К. Массійс, “Лихвар та його дружина” "ЗАЗНАЧЕНЕ ЗВУЖЕННЯ БАЗИ СПРАВЛЯННЯ ДЕРЖАВНОГО МИТА ПРИЗВЕДЕ МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ ДО ВТРАТ", – СТВЕРДЖУВАВ ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ. «Таке прийняття є порушенням принципу, зазначеного у статті 95 Конституції України, відповідно до якого держава прагне до збалансованості бюджету», - було вказано в поданні. Ба більше, було присутнє недодержання вимог статті 34 Закону України «Про бюджетну систему України» стосовно джерел покриття скорочення надходжень до місцевих бюджетів. 45
П. Брейгель Молодший, “Сільский адвокат” Особливістю цього судового кейсу є те, що після подання Президента України, Голова Верховної Ради звернувся до Конституційного Суду України із наступним: «закріпивши в Законі положення, що доходи громадян у таких випадках не оподатковуються, надавши цим положенням зворотної сили, парламент фактично скасував відповідальність фізичних осіб за несплату прибуткового податку, нарахованого податковими органами на дохід, отриманий від відчуження майна, набутого у процесі приватизації за приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах пільгової приватизації до моменту набрання чинності цим Законом». Також у своєму листі Голова Верховної Ради України зазначає, що: приймаючи рішення про зменшення ставки державного мита, законодавець керувався твердженням, що встановлення помірних ставок державного мита за нотаріальне посвідчення договорів сприятиме легалізації дійсної вартості майна; знижений розмір може сплатити кожний громадянин, тобто учасники ринку нерухомості працюватимуть в однакових умовах; нові норми зможуть розширити базу оподаткування, тим самим збільшать надходження в місцеві бюджети. Конституційний Суд висунув думку, що положення 95 статті Конституції України не дає чіткого визначення порад до збалансування державного бюджету, а також, що «прагнення збалансування бюджету не є тотожним з його дійсною збалансованістю». Спір стосовно неконституційності прикінцевих положень, що порушують питання незворотності дії нормативно-правового акта в часі, Конституційний Суд вирішив на користь Президента України, використавши аргументацію: «закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини та громадянина, довіри до держави». 46
Таким чином, Верховна Рада України 20 квітня 2000 року внесла зміни до неоднозначних частин Декрету. У результаті: конституційними визнано розділ I та статті 1, 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». неконституційною визнано статтю 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Дослідивши основний перебіг зазначеного рішення, більше уваги потрібно приділити окремій думці Миколи Івановича, який революційно стверджує, що аргументація Конституційного Суду стосовно неконституційності зазначеного прикінцевого положення є непереконливою. Пан Козюбра зазначає, що у своїй аргументації Конституційний Суд України тлумачить 58 статтю Конституції України, посилаючись виключно на її словесну конструкцію, а не загальний сенс. Таким чином, Микола Іванович підіймає непоширене в пострадянській юриспруденції питання: співвідношення духу та букви закону. Недостатньо для дійсно змістовної та конкретної аргументації лише конкретного тлумачення писаної норми, потрібно звертатися до розгорнутих способів тлумачення (телеологічного, історичного, системного), що надають можливість розглянути ситуацію з більш загального і змістовного погляду. Звертаючись до давньоримської практики «закон зворотної сили не має» (lex ad praeterian non valet), Микола Іванович наводить думку, що наведений принцип створений задля запобігання погіршення життя суспільства, тобто усунення змоги законодавця обмежувати наявний обсяг прав і свобод людей. Подібна спрямованість цього принципу, за аргументацією Миколи Івановича, робить його гарантією безпеки людини у державі, а також посилює довіру громадян до державних інститутів. 47
Стаття 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мала б бути визнаною конституційною, оскільки надання зворотної сили цій статті підкріплювало дух Конституції України, бо зазначена норма була націлена на покращення правового становища громадян, у той час, коли буквальне тлумачення Конституційного Суду лише словесної конструкції, без звернення до історичних та телеологічних складових, не дало змогу поліпшити становище громадян в Україні, хоча така б позиція, на слушну думку Миколи Івановича, сприяла б також реалізації верховенства права, що є закріпленим в Конституції України. К. Массійс, “Лихвар та його дружина” Думка Миколи Івановича, що викладена вище, не тільки надала новий погляд на незворотність законів у часі в українському законодавстві, а й отримала окреме закріплення, зокрема в статті 5 Кримінального кодексу України, що з 2008 року, посилаючись на зазначену справу Конституційного суду України, отримав нову редакцію: «Виходячи з викладеного та відповідно до ч. 1 ст. 5 КК зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі - це поширення нового кримінального закону, яким скасована злочинність діяння, пом’якшена кримінальна відповідальність або іншим чином поліпшене становище особи, на осіб, які вчинили злочини до набрання таким законом чинності». 48
Наведений випадок є ще одним підтвердженням неосяжної роботи Миколи Івановича Козюбри, яка вплинула на розвиток правничої сфери України на всіх рівнях. Т. Саломоні, “Дорога до знань” 49
Jus est ars boni et aеqui ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ПРАВА Р. Магрітт, “Перемога”
В. де Булонь, “Святий Павло пише свої послання” Микола Іванович Козюбра – новатор у світі української юриспруденції та правничої освіти, що ми вже змогли побачити на прикладі його праць, проте ще одним важливим пунктом для майбутніх поколінь правників є підручник «Загальна теорія права», що був укладений за загальною редакцією професора Козюбри. У його написанні також брали участь українські правники: Станіслав Погребняк, Олексій Цельєв, Юлія Матвєєва. Видання цього підручника було здійснене за сприяння Координатора проєктів ОБСЄ в Україні у 2015 році. На той неспокійний момент, коли Україна переживала своє, по суті, нове народження, видання цього підручника стало певним чином революцією. У ньому автори ледь не вперше обґрунтовують необхідність позбутись кайданів політизації та ідеологізації, почати розглядати право як самостійну цінність, відділити її від держави та її структури. На той момент ледь не всі університети України розглядали право виключно в контексті дисципліни «теорія права та держави», проте після того, як світ побачив цей підручник, сприйняття багатьох почалось змінюватись у кращий бік. 51
Е. Гоппер, “Офіс у маленькому місті” У підручнику 22 розділи, кожен з яких має декілька досить змістовних підпунктів. Всі вони дуже цікаві, але хочеться зробити акцент на декількох, що допоможуть зрозуміти ту революційну та людиноцентристську суть цього підручника. До прикладу, у першому розділі, що має назву «Основні підходи до праворозуміння», є такі цікавинки як «Ще раз про проблему визначення права» та «Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією?». Вже відчувається суть, яку закладали автори і головний редактор: право – це діамант, що не може сприйматись виключно як науковий об’єкт та охоплюватись тим єдиним визначенням зі шкільних підручників з правознавства. Воно, звісно, правильне, але якщо опиратись лише на нього, то ніколи не вдасться збагнути глибинну суть права, яке, за своєю природою, досить суперечливе. Намагання надати праву виключної науковості може призвести до втрати його основної функції – бути для людини й з нею, а людина – істота непроста. «Ius est ars boni et aequi». Право – це наука чи мистецтво добра і справедливості? Цей підручник доводить, що не все так просто. 52
Ще цікаві пункти, що звуться «Людина як творець, орієнтир і адресат права» та «Права людини як першоджерело права». У них акцентується увага на людині та її вирішальній ролі у розвитку права, надається увага не лише людині як виконавцеві, а людині як творцеві, що досить цінно у буремні часи змін, де єдиним дороговказом, що зможе привести до щасливого майбутнього, є людина. У підручнику підіймається багато інших цікавих тем, які неможливо вмістити в короткий огляд. Це й зв’язок права з релігією і мораллю, суперечності між правом та державою (розділ 6 є певною точкою змін, оскільки він розкриває усі ті відмінності та взаємозв’язки права та держави, що допомагають зрозуміти право як окрему унікальну цінність, а державу як правовий інститут), джерела права, юридичне тлумачення та аргументація та, врешті-решт, верховенство права, яке, на жаль, досить часто все ще асоціюється з верховенством Конституції. Ф. Брютт, “Перед суддями” Цей унікальний розділ розкриває верховенство права, правову державу та соціальну державу, їхні схожості та суперечності в унікальному світлі, що допомагає краще збагнути український державно-правовий устрій. Звісно, говорити про це можна багато, але для того, щоб осягнути увесь вклад цього підручника в розвиток нашої освіти, його просто потрібно прочитати. З моменту його випуску пройшло вже майже 10 років, якісь речі змінились, а якісь укріпились у свідомості, тому не дивно, що з’являються нові тенденції у розвитку правосвідомості. Проте цей підручник назавжди лишиться таким, що почав процес відділення права від держави. Навіть його назва як підручника із саме теорії права, а не права та держави, вже є революційною. Цим підручником ми досить сильно завдячуємо професору Козюбрі та його багатому досвіду, який зробив це видання таким неповторним та важливим не тільки для молодих правників, а і для більш досвідчених науковців та практиків. 53
Р. Магрітт, “Відтворення Не важливо, на чиєму боці сила, заборонено” НЕРОЗГАДАНІ ТАЄМНИЦІ ПРАВА важливо те, на чиєму боці право.
Однією з визначних статей Миколи Івановича є «Нерозгадані таємниці права». Стаття пана Козюбри присвячена одному з questions sans réponse (фр. «питання без відповіді») – чому, попри різне сприйняття та визначення права, представники різних правових систем розв'язують подібні юридичні проблеми однаково? Ця стаття варта уваги не тільки правників-початківців, а й практиків, оскільки, продовжуючи праці Кьотца та Цвайгерта, Микола Іванович демонструє інший, відмінний від класики, підхід. Розглядаючи «презумпцію ідентичності» у зазначеній статті, до цієї категорії автор відносить надання покарань за правопорушення, а також укладання та виконання договорів у цивільному праві. На противагу цьому, як винятки з «презумпції ідентичності», Микола Іванович наводить етично зумовлені питання приватного права, передовсім сімейного і спадкового, які перебувають під сильним впливом національно забарвлених морально-етичних цінностей, що своїм корінням сягають релігійних уявлень та історичних традицій розвитку культури, характеру нації. Кацусіка Хокусай, “Велика хвиля в Канаґаві” Минаючи подробиці розв’язування юридичних проблем у правових системах однієї конкретної правової сім’ї, увага приділяється розв’язанню питань різними правовими сім’ями. Розглядаючи відмінності між континентальною правовою сімʼєю і сімʼєю загального права, Микола Іванович зазначає, що їхня схожість полягає в: поширенні концепцій праворозуміння; дотримання традицій права, що беруть свій початок ще з часів римського права більше, ніж писаних норм чи прецедентів. 55
Ба більше, у статті наведена неординарна думка, що у дуже різних сімей євроатлантичної цивілізації судові рішення можуть бути більш ідентичними, ніж у правових системах однієї сімʼї. Іншим аспектом теми є традиційні та релігійні сімʼї, що мають певні особливості. Ось деякі з них: розуміння природи права у релігійних сімʼях є різним, на відміну від євроатлантичних сімей, де воно дуже схоже; місце юридичних засобів для розвʼязання юридичних проблем не таке важливе, як у сімей євроатлантичної цивілізації, оскільки здебільшого право розглядається не як окрема категорія регулювання, а як поняття, що тісно повʼязане з релігією, культурою та історією. Мікеланджело Буонарроті “Створення Адама” Микола Іванович зазначає, що в контексті наведених вище аргументів розглядати факт приблизно однакових юридичних розв'язувань проблем в різних правових сімʼях, посилаючись лише на процеси глобалізації, — є недоречним, хоча і простим рішенням, оскільки: процеси акультурації здійснюються переважно на рівні практичних задач (до прикладу, запозиченню окремих норм), що має більше негативний результат, як приклад – виникнення юридичних колізій; подібна глобалізація не знищує культурні та релігійні особливості та цінності кожної правової сімʼї. 56
Посилаючись на роботи Барака, пан Козюбра наголошує: право - це не про те, що є перед нами, воно не є доступністю нашого буття. Право — про цілі та ідеали. І саме такий підхід має бути орієнтиром для забезпечення балансу в суспільстві. Підкріплено цю думку ідеями Жан- Жака Руссо, що проголошував ідею «загальної і необмеженої волі народу», а також тим, що закон задля свого функціонування, має бути легітимізований цим самим народом, щоб не бути створеним «мертвонародженим». Але, попри динамізм права, існує потреба в дороговказі та орієнтирі стабільності, тому існування універсальних принципів права, які не завжди є закріпленими у нормативних актах, є обов’язковим елементом правового регулювання. «ПРАВО НЕ МОЖЕ БУТИ АМОРАЛЬНИМ, ОСКІЛЬКИ ПРАВО І МОРАЛЬ В ОСНОВІ МАЮТЬ СОЦІУМ. ВОНИ РАЗОМ ҐРУНТУЮТЬСЯ НА СПРАВЕДЛИВОСТІ, ТОМУ НЕ МОЖУТЬ СУПЕРЕЧИТИ СОЦІУМУ, ЯКИЙ НЕ ДОПУСКАЄ АМОРАЛЬНОСТІ». Тому, як висновок, Микола Іванович наводить думку, що саме універсальні принципи права є тією самою основою, яка є неподільною з релігією, соціальними нормами, що стоїть за однаковими розв'язаннями юридичних проблем в різних правових сімʼях. Зазначене питання, хоч і є доволі поширеним в західній літературі, не є розкритим у пострадянському просторі, саме тому стаття Миколи Івановича є дуже важливою та передовою, що має спонукати наших науковців до подальших досліджень. 57
СПРАВА ПРО ВИБОРИ У МІСТАХ КИЄВІ ТА СЕВАСТОПОЛІ Д. К. Бінгем, “Вибори до округу”
Микола Іванович Козюбра брав участь у розгляді важливої справи за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України «Про Закон України «Про порядок проведення виборів депутатів міської, районних у місті Києві рад та міського голови у місті Києві». Підставою для розгляду справи стала наявність спору щодо конституційності зазначеної Постанови Верховної Ради України в частині призначення виборів міського голови в місті Києві. Справа характеризується своєю резонансністю та беззаперечною актуальністю для громадянського суспільства, адже йдеться про вибори депутатів міських рад та міського голови у столиці. Крім того, ця справа була розглянута першим складом Конституційного Суду України у кількості 16 суддів. 17 грудні 1997 року Верховна Рада видала Постанову, що призначила чергові вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів на 29 березня 1998 року. Ці вибори мали проводитися на підставі Закону «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», який було прийнято лише 14 січня 1998 року. 16 січня того ж року Верховна Рада прийняла Закон «Про порядок проведення виборів депутатів міської, районних у місті Київ рад та міського голови у місті Києві», проте цей закон не набрав чинності. А вже 6 лютого 1998 року Верховна Рада видає Постанову «Про порядок проведення виборів депутатів міської, районних у місті Києві рад та міського голови у місті Києві». Суб’єкт права на конституційне подання вважає, що ця постанова суперечить частині другій статті 140 Конституції України, згідно з якою здійснення місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі має свої особливості, а також статті 118 Конституції України, згідно з якою виконавчу владу в містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, голови яких не обираються населенням, а призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України. Також суб’єкт слушно зазначає, що порядок проведення виборів для обрання міських голів у містах Києві та Севастополі повинні визначатися не постановою, а законом. Зі свого боку Голова Верховної Ради наголосив на тому, що частина друга статті 141 Конституції України є нормою прямої дії, яка поширюється на всі міста України, зокрема й на Київ та Севастополь, а отже, "особливості здійснення місцевого самоврядування", передбачені частиною другою статті 140 Конституції України, автори конституційного подання неправомірно тлумачать як "особливості проведення виборів міського голови", а це не випливає зі змісту Конституції України та Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів". Також Голова ВРУ зазначає, що автори конституційного подання помилково ототожнюють також терміни "здійснення виконавчої влади" та "здійснення місцевого самоврядування". Конституційний Суд дійшов висновку, що постановою дійсно підтверджується дата проведення виборів депутатів місцевих рад, зокрема міських і районних рад у містах Києві та Севастополі, що відповідає пункту 8 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України. Проте питання проведення виборів міських голів у містах Києві та Севастополі повинно визначатися лише законами України (пункт 20 частини першої статті 92 Конституції України). Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційною Постанову Верховної Ради України «Про Закон України «Про порядок проведення виборів депутатів міської, районних у місті Києві рад та міського голови у місті Києві». Цим рішенням КСУ фактично обмежив дискреційні повноваження Верховної Ради України, оскільки вона не повинна була приймати постанову з питань проведення виборів у містах Києві та Севастополі. Такі питання є предметом виключного регулювання законом. Таким чином КСУ по суті захистив демократичні умови формування влади у цих містах. 59
СПОГАДИ ПРО РОБОТУ З ПРОФЕСОРОМ Моє знайомство з доктором юридичних наук, професором Миколою Івановичем Козюброю відбулося в далекому 1992 році під час навчання на юридичному факультеті Київського державного університету ім.Тараса Шевченка. ІРИНА ЛИХОЛАТ кандидатка юридичних наук, manager International Currency Exchange Canada, Quebec Я потрапила до складу щасливчиків групи №2 студентів першого курсу, у якій і лекції, і семінарські заняття з дисципліни «Теорія держави та права» проводив професор М.І.Козюбра. З того часу теорія права була та залишається моїм фаворитом серед юридичних наук. Наявність першої вищої освіти, здобутої на філософському факультеті того ж університету, сприяла більш ефективному та глибокому вивченню деяких юридичних дисциплін, зокрема, теорії права. Але захопитися теорією права, першочергово, спонукав Микола Іванович, завдяки своєму беззаперечному професіоналізму науковця та викладацькому таланту. Мабуть, у кожного його колишнього студента в спогадах залишилась згадка про такого викладача, чиї лекції та семінарські заняття ніколи не пропускали, якого слухали із захопленням і задоволенням, який користувався неабиякою повагою й поміж студентів, і поміж колег. Ніколи не підвищувати голос на бешкетну студентську спільноту, завжди відноситись до студентів із повагою, як до майбутніх колег, вміти чути альтернативну думку, але, при цьому, аргументовано довести свою, зробити зауваження без образи та зверхності, привчати студентство до критичного мислення - це завжди було принципами роботи викладача і професора М.І.Козюбри. А ще він міг тримати таку промовисту паузу, що навіть дуже емоційна студентська компанія затихала в лічені хвилини. Микола Іванович був для нас, студентів першого курсу юридичного факультету, взірцем для наслідування, викладачем, який являв собою потужну особистість і в людському, і в професійному вимірі. 60
Наукові ідеї М.І.Козюбри нерідко випереджали свій час. Щонайменше вони завжди були в авангарді наукових трендів. Так, одним із потужних трендів дев'яностих років минулого століття у правовій думці став розвиток філософії права як юридичної дисципліни та науки. Вивчення філософських наук та захоплення теорією права привели мене, врешті-решт, до навчання в аспірантурі на кафедрі теорії та історії держави та права Київського держаного університету ім.Т.Шевченка. Отже, мені випав унікальний шанс та честь працювати над написанням кандидатської дисертації під керівництвом видатного теоретика права, доктора юридичних наук, професора М.І.Козюбри. Д. М. Струдвік, “Золота нитка ” Оскільки на початку та в середині 90-х філософія права в Україні ще тільки починала розвиватися як наука та навчальна дисципліна, тим цікавіша була робота у цьому напрямку. Можливість і бажання працювати одночасно у двох улюблених галузях наукового знання - правознавстві й філософії, - стали одним із основних аргументів, чому моє захоплення філософією права та бажання писати роботу саме з цієї спеціалізації були повністю підтримані професором. З іншого боку, філософія права відносилась і відноситься досі до сфери наукових інтересів самого Миколи Івановича. Слід також зазначити, що згодом дослідження ним окремих проблем з галузі філософії права переросли в філософсько-правову рефлексію і стали не тільки предметом наукових досліджень, але й методом, глобальним інструментом вивчення правових явищ. 61
Врешті-решт, наші сумісні зусилля завершилися для мене написанням та успішним захистом кандидатської дисертації на тему «Раціональне та позараціональне в праві (на прикладі законотворчості)» (12.00.12). Розкриття теми дисертаційного дослідження стало можливим завдяки дотриманню концепції природного права на противагу юридичному позитивізму, який ще домінував тоді в думках більшості науковців правників. Так, наприклад, дуже добре пам'ятаю, коли на захисті моєї дисертації один відомий теоретик права зробив мені зауваження, що я у межах мого наукового дослідження не оцінюю повною мірою роль закону, на що Микола Іванович заперечив йому, що право може існувати поза законом, закон не є його єдиним джерелом. Дискусія на таку ж тему співвідношення права та закону, але в більш розширеному вигляді, повторилася вже через п'ятнадцять років, під час презентації підручника «Загальна теорія права» за загальною редакцією М.І.Козюбри, яка відбулася в приміщенні іншого славетного навчального закладу, де довелося працюватися Миколі Івановичу: Національному університеті «Києво-Могилянська академія» у 2015 році. Хочу також згадати ще один дуже важливий та плідний етап мого професійного життя, у якому знову мені пощастило співпрацювати із професором, а саме, під час виконання обов'язків помічника судді Конституційного Суду України у період з 1996 року по 2003 рік, тобто в час, коли Микола Іванович обіймав посаду судді Конституційного Суду України. Під час роботи у КСУ помічником судді, я мала можливість надавати посильну допомогу у підготовці до розгляду більшості справ, в яких Микола Іванович виступав як доповідач. Однак, окрім унікального професійного досвіду, я також мала виключну можливість спостерігати за взаємовідносинами професора М.І.Козюбри із його колегами по судовій діяльності. Спілкування з Миколою Івановичем не пройшло повз деяких із них: під його неформальним лідерством чимало з них засвоювали тонкощі теорії конституціоналізму, практики конституційного правосуддя тощо, які ще тільки починали розвиватися в Україні. Так, попри те, що багато з них вже були на той час видатними юристами- практиками та науковцями, переважна більшість слухала професора і суддю зі справжнім інтересом. Коли до свого кабінету Микола Іванович запрошував інших суддів та працівників КСУ для обговорення поточних робочих питань, їх дискусії нерідко перетворювалися у цікаві корисні «лекції» професора з теорії права, філософії права, державотворення на конституціоналізму. 62
Попри те, що ці «лекції» були адресовані його досвідченим колегам, багато з яких вже мали чималі здобутки у галузі юриспруденції, вони сприймали його з таким самим захопленням, як колись студенти юридичного факультету. Окрім політично виважених і бездоганно юридично сформульованих судових рішень, внесок Миколи Івановича під час роботи у КСУ полягав у тому, що він розтлумачував колегам новели теорії та практики конституціоналізму. Зокрема, пояснював базу для розуміння природи конституційної юрисдикції, яка суттєво відрізняється від загальної юрисдикції та яка тільки починала формуватися в той період, коли молода державність України на новітньому історичному етапі тільки починала розбудовуватися, а з нею і закладалися основи конституціоналізму. Масштаб особистості Миколи Івановича неможливо обмежити науковим внеском до розвитку теорії права, філософії права або конституціоналізму, чи виміряти крізь призму індивідуального досвіду окремого науковця. Для мене особисто Микола Іванович Козюбра, з яким я маю честь бути знайомою понад тридцять років, є духовним і науковим орієнтиром в моєму повсякденному і професійному житті, і два найбільш яскравих боки його особистості - це блискучий професіоналізм, який завжди поєднується зі щирою людяністю, що проявляється у незмінній повазі до людської особистості та індивідуальності. А. Тідеманн, “Сцена перед сільським суддею” 63
хороша конституція незрівнянно краща Конституційне право “Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика року Божого 1710 за найкращого деспота квітня п'ятого дня”, автор невідомий
Підручник з конституційного права - це одна з визначних робіт не тільки для правників-початківців, а й для всієї вітчизняної юриспруденції. Не применшуючи вклад Ю. Г. Барабаша, О. М. Бориславської, В. М. Венгера, А. А. Мелешевича, О. М. Лисенко у написанні цього підручника, у нас на меті стоїть лише продемонструвати революційність та прогрес, що був висвітлений за загальною редакцією пана Козюбри. Підручник, що було випущено у 2021 році, складається з шести розділів, що розкривають важливі аспекти конституційного права не тільки в Україні, а й у світі. Однією з особливостей вказаного підручника є відсутність розділу порівняння українського досвіду з іншими, що дає можливість охопити конституційне право в контексті інтегративних процесів, а також зважати на світову практику в контексті української реальності. Основна ідея такої побудови матеріалу – показати, що конституційне право не може бути поділене кордонами чи територіальними ознаками, оскільки це занадто цілісне та неподільне поняття. Ж. Л. Е. Мейссоньє, 65 “Молодий чоловік пише”
Д. У. Чемпні, ”Кіт у чоботях” Перший розділ, що має назву «Конституціоналізм, Конституція, конституційне право та їхні взаємозвʼязки: загальна характеристика», дає правникам- початківцям, що читають цей підручник, зрозуміти, що конституціоналізм — не іманентна властивість конституції та не всі конституції відповідають конституціоналізму. Другий розділ охоплює питання принципів конституційного права та розповідає про ті самі «колони», на яких тримається вся «стеля» у вигляді концепції конституціоналізму. Третій розділ охоплює питання більш невизначене, а подекуди – дискусійне. Права людини лежать в основі будь-чого, а все інше є своєрідною будовою для їх закріплення та розвитку, але в третьому розділі також висвітлений інший аспект прав людини – їхнє обмеження та його конституційні засади. 66
«Конституційні засади демократії та демократичних інститутів» – назва четвертого розділу, що спрямований на демонстрацію аспектів взаємодії конституцій, конституціоналізму, прав людини та демократії, а також на демонстрацію відносно нової для пострадянського простору термінології: до прикладу, вираження громадянського суспільства (яке в період Радянського Союзу сприймалося виключно як частина «політики») через аспект вираження контролю над органами влади та можливість впливати на державні інститути. У п’ятому розділі підручника з конституційного права за загальною редакцією Миколи Івановича виражений аспект функціонування публічної влади в державі, а також співвідношення цього функціонування з конституційними засадами. Завершальним розділом є «Реалізація й охорона конституції», що дає можливість правникам- початківцям, та не тільки, розуміти не тільки «дух», а й «букву» конституційної реалізації, належного забезпечення та захисту. Ф. Фольц, “Похоронна промова Перікла” Підручник «Конституційне право» за загальною редакцією Миколи Івановича Козюбри – це можливість для правників-початківців розпочати вивчення конституційного права без звернення до радянської традиції, а для досвідчених правників – поглянути на конституційне право з всебічного та сучасного погляду. 67
ДИХОТОМІЯ БУКВИ І ДУХУ ПРАВА відчути дух поміж букви тексту Р. Магрітт, “Декалькоманія”
Неймовірно актуальною та важливою в умовах сьогодення є ще одна стаття Миколи Івановича Козюбри, яка має назву «Дихотомія букви і духу права: виникнення проблеми, її аспекти та напрями вирішення». Ця праця охоплює досить широке коло питань, пов’язаних не лише із буквою та духом, але й з можливим вектором розвитку саме вітчизняної юриспруденції. Починаючи статтю з невеликого історичного екскурсу, Микола Іванович слушно зазначає, що суперечності між буквою й духом права розпочались, коли право почало відтворюватись у письмовій формі. Вже на цьому можна зупинитись та акцентувати, що право не тотожне закону, до чого неодноразово повертатиметься автор. Право, народжене вільним духом суспільства, є феноменом унормованої свободи, тому досить довгий час воно існувало синкретично, разом зі звичаями та релігією. Письмового відтворення право почало набувати, аби стати гарантом безпеки та стабільності. На початках це було лише прерогативою обраних – жерців, вождів, а вже згодом державної влади. Перші конфлікти між буквою і духом, як зазначає Микола Іванович, були спричинені тим, що буква права, що прагне визначеності, стабільності й безпеки суспільних відносин, була протиставлена духу права, що забезпечує його гнучкість, динамізм. Очевидною є істина, яку висловлює Микола Козюбра – питання дихотомії букви й духу права має вирішуватись взаємодоповненням, а не протиставленням. Право разом з людьми проходить процес еволюції як іманентна частина регулювання відносин, тому певні питання та неоднозначні моменти будуть присутні завжди й це нормально. Завдання правників минулого та майбутнього – вміти аналізувати та постійно удосконалюватись, аби осягнути таку складну матерію, як право та його філософію. Це, на жаль, довгий час минало повз українських науковців. Микола Іванович майстерно дає прослідкувати шлях справжніх правників- мислителів, які описували питання духу права та його співвідношення із законами: 1.Римські юристи, які виділяли «строге право» як обов’язкові норми, що не допускали відхилення від них, та «справедливе право», яке своєю основою мало справедливий дух. Орієнтація лише на «строге право» викликала гострий осуд у представників римської правової культури. 2.Представники епохи Просвітництва, які розвивали доктрину природного права та шукали його джерело саме у людській свідомості та дусі. 3.Представники історичної школи права, які дивились на право як на уособлення духу народу. Отож, стверджувати, що право з’явилось разом із законами, а дух права – це вигадка, якою прикриваються заради досягнення цілей, не має жодних підстав, оскільки це питання з’являлося в різних епохах та в різних народів, що не може бути звичайним збігом. 69
Наступне питання, яке розкриває Микола Іванович, є неймовірно актуальним у вирі подій, що відбулися в Україні з 2014 до 2024 року. Тут хочеться зазначити, що світ побачив цю статтю у 2008 році, але вона, за своєю суттю, стала передбаченням та засторогою. Звертаючись до духу права, автор зазначає про «автохтонну традиційну українську правову культуру» та шляхи її пошуку і відновлення. Дійсно, попри універсальну природу права та його всеосяжність, воно може розвиватись лише еволюційно в різних куточках світу, а оскільки різні країни у різні часи мали неоднаковий розвиток, то не дивно, що кожна з них має свою унікальну правосвідомість. Говорячи про Україну, досить важко визначити, які саме риси притаманні виключно нашій правовій культурі. Ба більше, важко відділити, де взагалі межі між нашою свідомістю та іншими, під впливом яких досить довгий час перебувала Україна. Це і Візантія, і росія, і Польща, і колишня Австро-Угорська імперія, і радянський союз. Очевидно, що намагатись шукати свій повністю новий шлях в умовах сучасного світу – неможливо. Для цього довелось би повністю провести водорозділ між українською та, до прикладу, радянською правосвідомістю, що, об’єктивно, не є можливим через ті забобони, які досі носять у собі ті, хто зазнали тоталітарної пропаганди. Ми можемо припустити та знайти певні риси української правосвідомості, які простежуються через століття: любов до свободи, бажання справедливості, добросовісність та інші. Але нині ми повинні усвідомлювати, що ці риси – частина нашого спадку та коду, який ми маємо плекати та оберігати. Але водночас із цим нам залишився радянський код, який дуже сильно хотілось би прибрати повністю й одразу, але це слід робити впевнено й поступово, бо довга «зачистка» та пошуки можуть призвести до нашого відставання від загальносвітових правових процесів, що негативно вплине на все суспільство. У таких умовах перед нами постає два вектори розвитку, які Микола Іванович називає «малоросіїзація» та «європеїзація». Окрім правових векторів розвитку, тут чітко простежуються і політичні, які призвели до Революції гідності у 2014 році. Пан Козюбра дуже тонко відчув, що право має нерозривний зв’язок із суспільством, і багато в чому через право можна прослідкувати подальший розвиток суспільства. У праці він зазначає, що «малоросіїзація» української правової системи неминуче призведе до її поглинання російською правовою системою, коли українська втратить свою самостійність і самодостатність, перетворюючись на регіональне доповнення. Одразу ж Микола Іванович спростовує теорію єдиної євразійської правової системи та «триєдиного російського народу». Неймовірно, чи не так? 70
Принагідно нагадуємо, що ця стаття була видана майже за 6 років до початку українсько- російської війни, коли більша частина українців все ще марила про возз’єднання зі «старшим братом», апелюючи до економічного добробуту та дешевої нафти. Видається фантастичним, як на прикладі правової системи можна насправді прослідкувати подальшу долю українського народу та нації у випадку російського вектора розвитку. Микола Іванович наголошує, що і «європеїзація» має свої негативні наслідки, але сам процес, однак, потребує подальшого дослідження. Беззаперечним є вказаний автором факт, що Україна належить до континентальної правової сім’ї, що нам слід позбуватись усіх ознак соціалістичної сім’ї, повертаючись до загальновизнаних цінностей, які й допоможуть забезпечити баланс між буквою та духом права у процесі застосування. Микола Іванович наводить чіткі та потужні аргументи, що правники – це не кавові машини, які працюють за чітко визначеною програмою. Застосування права потребує постійного інтелектуального процесу та зіставлення юридичних приписів із Конституцією, міжнародними пактами про права людини, принципами права, моральними цінностями та, врешті-решт, духом права та самих норм, що суперечить радянській ідеології, за якою право зводиться переважно до закону. Микола Іванович також стверджує, що причиною певного остраху для застосування духу права є свавілля, яке може виникнути у разі застосування його недобросовісними правниками. Це, на жаль, можливо, але основним засобом для подолання такого свавілля може слугувати саме тлумачення юридичних текстів, яке має відбуватись узгоджено з людиноцентристською теорією, де держава – це сервісна інституція, а закони покликані на благо суспільства. Тлумачення текстів має також відбуватись у світлі сьогодення, оскільки право – це не щось застигле, воно змінюється разом з людьми, тому будь-який закон, тобто вираження букви права, неодмінно повинен мати під собою дух права, заради знаходження якого й має відбуватись тлумачення. Як висновок, хотілось би зазначити, що ця Н. Роквелл, “Молодий юрист” стаття є дуже актуальною в непростих умовах війни, тому її корисно було б прочитати не тільки правникам, але й людям, що до права не мають жодного відношення. Микола Іванович зумів за декілька сторінок тексту розкрити велику кількість питань, які впливають на минуле та майбутнє української юриспруденції, яка нині лише набирає обертів на шляху євроінтеграції. У такій ситуації важливо розуміти, куди слід рухатись і чому, а ця праця є дуже важливим 71 дороговказом.
А. Блейклі, «Королева Вікторія відкриває парламент» СПРАВА ПРО ДЕПУТАТСЬКУ НЕДОТОРКАННІСТЬ
Г. П. дю Буа, “Політики” Микола Іванович Козюбра 27 жовтня 1999 року безпосередньо брав участь у винесенні Рішення Конституційного Суду України у справі за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України. Підставою для розгляду цієї справи стала практична необхідність в офіційній інтерпретації положень цієї статті. У частині третій статті 80 містилося твердження, що народні депутати України не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності або заарештовані без згоди Верховної Ради України. Також у конституційному поданні порушені такі проблеми: визначення моментів, з якого настає така кримінальна відповідальність і з якого особа вважається притягнутою; необхідність скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту особи до її обрання народним депутатом; необхідність звернення до Верховної Ради України з поданням про одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт цієї особи. Суб'єкт права на конституційне подання обґрунтовує доцільність подання відсутністю визначення поняття "притягнення до кримінальної відповідальності", моменту, з якого депутату гарантується недоторканність тощо. Міністерство внутрішніх справ України висуває свою позицію, відповідно до якої "особа вважається притягнутою до кримінальної відповідальності з моменту винесення постанови про притягнення цієї особи як обвинуваченого і пред'явлення їй обвинувачення, а гарантії депутатської недоторканності поширюються на народного депутата України з моменту складення ним присяги". Представники Верховної Ради України вважають, що початковим моментом процесу притягнення також є винесення постанови і пред'явлення особі конкретного обвинувачення. Відповідно до цієї думки громадянин набуває статусу народного депутата з моменту реєстрації Центральною виборчою комісією факту обрання його народним депутатом України. 73
Т. А. Вулнот, “Суд над Томасом Також висунуті думки представників Генеральної Вентвортом, 1-м графом Страффордом” прокуратури України та Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України, зміст яких можна прочитати в розгорнутому рішенні. Конституційний Суд України стверджує, що стаття 62 Конституції України й стаття 3 Кримінального кодексу України дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як "особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин". Така форма правоохоронної діяльності полягає, як відомо, у застосуванні конкретних заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду. Сам факт порушення кримінальної справи не означає автоматично кримінальну відповідальність. Особа не несе її до тих пір, допоки не буде доведено її провину у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили. Як підтвердження того, що у зміст терміна "притягнення до кримінальної відповідальності" вкладається факт пред'явлення особі обвинувачення наводиться стаття 174 Кримінального кодексу України. Також проведений історичний аналіз правових норм, які регулювали питання депутатської недоторканності (Конституції України 1978 року, Закону України "Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів", Закону України "Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до відповідальності" тощо). Конституційний Суд України зауважує, що депутатська недоторканність як конституційна гарантія не є особистим привілеєм депутата, вона має публічно-правовий характер і закріплена з метою забезпечення ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій. Суд на підставі системного аналізу конституційних положень стверджує, що депутатська недоторканність поширюється з моменту визнання особи обраною за результатами виборів після засвідчення рішенням виборчої комісії, тож, якщо громадянина обрано народним депутатом України після пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину, подальше провадження може продовжуватися лише за наявності згоди на це Верховної Ради України. 74
Рафаель Санті, Отже, Конституційний Суд України розтлумачує частину третю “Теологія” статті 80 Конституції України так: Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання сили обвинувальним вироком суду. Притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення. Згода Верховної Ради України на притягнення депутата до відповідальності має бути одержана до пред'явлення особі обвинувачення. Депутатська недоторканність поширюється на народного депутата з моменту визнання його обраним за рішенням виборчої комісії й до моменту припинення його повноважень. Якщо ж обвинувачення було предʼявлено до моменту обрання громадянина народним депутатом, подальше провадження може бути продовжено за згодою Верховної Ради України. Оскільки ми описали основний перебіг судового розгляду, пропонуємо перейти до аналізу окремої думки Миколи Івановича Козюбри стосовно винесеного Рішення, яка революційно вплинула на сприйняття цієї справи: Микола Іванович зауважує, що позиція Конституційного Суду є вразливою в багатьох аспектах, і наводить якісну аргументацію своєї думки. По-перше, він наводить особливості, що притаманні юридичній відповідальності: вона є наслідком правопорушення і безпосередньо пов'язана із застосуванням державно-правового примусу (чим відрізняється від інших видів соціальної відповідальності), але саме по собі порушення закону автоматично не передбачає застосування заходів державного примусу, а лише є підставою для нього; також М. І. Козюбра зазначає ряд стадій, які притаманні юридичній відповідальності і які автоматично поширюються і на рух кримінальної відповідальності. Так, пред'явлення особі обвинувачення можна вважати однією зі стадій, проте суттєвим тут є саме залучення особи до участі в кримінальній справі у статусі обвинуваченого, що породжує комплекс прав захисту. Саме тому вважати цю стадію притягненням до кримінальної відповідальності є недоречним відповідно до обґрунтованого погляду пана Козюбри. А. Брейгель, “Алегорія справедливості та миру” 75
В окремій думці також помічається, що відповідно до Конституції України до винесення обвинувального вироку суду та набрання ним законної сили особа не може вважатися притягнутою до кримінальної відповідальності, тож рішення суду визнати пред'явлення депутату обвинувачення у вчиненні злочину моментом притягнення цієї особи до відповідальності не здається вже таким переконливим. По-друге, в окремій думці порушується питання доречності використання історичного аналізу правових норм, які регулювали питання депутатської недоторканності. Зазначені в рішенні закони були прийняті до чинної Конституції України, у зв'язку з чим для використання в рішеннях Суду вони повинні бути приведені у відповідність до Конституції. До того ж Микола Іванович дуже доречно зазначає, що варто використовувати як аргументи не думки чи позиції творців Конституції України, а те, що передбачає сама Конституція, якою є її воля в цілому. Ж.-М. Натьє, “Справедливість, що карає несправедливість” З Основного Закону випливає те, що тільки суд приймає рішення про застосування до особи конкретних заходів примусового характеру, тож логічним висновком в окремій думці постає твердження, що "... згода Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності має бути одержана не до пред'явлення йому обвинувачення, а перед направленням прокурором справи до суду...". По-третє, Микола Іванович доповнює положення про те, що депутатська недоторканність не є особистим привілеєм, твердженням, що вона також не є і виключно індивідуальним правом народного депутата України. 76
Особливий порядок притягнення депутатів до кримінальної відповідальності діє тільки в межах строку дії депутатського мандата. Але за логікою Рішення згода Верховної Ради України потрібна навіть на стадії судового розгляду справи, що за доречним зауваженням Миколи Івановича суперечить принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. По-четверте, зважаючи на статтю 79 Конституції України, М. І. Козюбра логічно стверджує, що у разі обрання особи народним депутатом під час її перебування під вартою їй повинна бути надана можливість скласти присягу, оскільки відмова від присяги є наслідком втрати депутатського мандата. До того ж Микола Іванович доповнює, що на вимогу Верховної Ради депутату під вартою також має бути забезпечена можливість брати участь у засіданнях парламенту (до набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього), оскільки влучно пояснюється, що основною метою існування депутатської недоторканності як такої є ефективне функціонування парламенту. автор невідомий, “Філософи” Окрема думка Миколи Івановича Козюбри дозволила розглянути у Рішенні Конституційного Суду неточності, які не так легко помітити без докладного вивчення та аналізу. Цей документ надає можливість побачити справу не тільки під іншим кутом, але й крізь ширше сприйняття загалом, бо Микола Іванович не тільки ставить під сумнів окремі положення, але й наводить слушні альтернативи, що є надзвичайно важливим під час викладення будь- якої критичної реакції. 77
Мені пощастило співпрацювати із Миколою Івановичем Козюброю у різних форматах – у ролі студентки, аспірантки та викладачки кафедри під його керівництвом. З 2003 до 2005 року я була студенткою низки інноваційних авторських курсів професора з «Теорії права, принципу Верховенства права, та методології наукових досліджень» (програми підготовки спеціаліста та магістра права). Поряд з оригінальністю, науковою глибиною та, одночасно, практичною релевантністю цих лекцій відмічу також атмосферу, яка панувала в аудиторії – рівності та поваги, спільного пошуку, взаємної відкритості до нових ідей. Звичайно, тоді для студентів Могилянки це було очікуваним «природним середовищем», адже більшість викладачів намагалися будувати відносини зі студентами саме на таких принципах. Сьогодні, АННА ХВОРОСТЯНКІНА оцінюючи це ставлення вже ретроспективно і маючи певний досвід спілкування із різними представниками професії, не можна не Завідувачка кафедри права захоплюватися, наскільки підходи людини, яка Академічна керівниця кафедри Жана обіймала найвищу суддівську посаду в державі, Моне з права ЄС та правової мала беззаперечно вагомий внесок у формування європеїзації національної правової системи та вітчизняної Міжнародного університету «Євразія» М. Єреван, Вірменія науки, виявилися спорідненими із духом Академії із найпершого дня викладання у КМА. Згадані лекції стали для мене ключовими у виборі подальшого напрямку професійної діяльності. На той момент (5-ий та 6-ий роки навчання) вже накопичилися певні знання та перший (дуже-дуже скромний) досвід практичної роботи, які наштовхували мене на думку, що мене цікавить право не стільки як професійний інструмент практичної роботи, скільки як об’єкт пізнання в глобальному вимірі та ширшому контексті суспільних наук. У вітчизняній (ще дуже значною мірою пострадянській) юриспруденції того часу методологія міждисциплінарних досліджень ще не набула будь-якої значної уваги. Однак, у лекціях Миколи Івановича вже були численні відсилання до правової антропології, соціології права, розглядалися питання відображення правових ідей у мистецтві. Надалі, це прямо чи опосередковано вплинуло на мої наукові пошуки у питаннях правової європеїзації, законодавчої апроксимації (які, певною мірою, були зачеплені ще у моєму дисертаційному дослідженні у контексті теорії та практики правотворчості) та конституційної ідентичності. 78
Згадані лекції стали для мене ключовими у виборі подальшого напрямку професійної діяльності. На той момент (5-ий та 6-ий роки навчання) вже накопичилися певні знання та перший (дуже-дуже скромний) досвід практичної роботи, які наштовхували мене на думку, що мене цікавить право не стільки як професійний інструмент практичної роботи, скільки як об’єкт пізнання в глобальному вимірі та ширшому контексті суспільних наук. У вітчизняній (ще дуже значною мірою пострадянській) юриспруденції того часу методологія міждисциплінарних досліджень ще не набула будь-якої значної уваги. Однак, у лекціях Миколи Івановича вже були численні відсилання до правової антропології, соціології права, розглядалися питання відображення правових ідей у мистецтві. Надалі, це прямо чи опосередковано вплинуло на мої наукові пошуки у питаннях правової європеїзації, законодавчої апроксимації (які, певною мірою, були зачеплені ще у моєму дисертаційному дослідженні у контексті теорії та практики правотворчості) та конституційної ідентичності. Дуже надихали й посилання на західні наукові джерела та думки міжнародних науковців, з якими професор мав змогу особисто спілкуватися. Вони вказували на безліч питань, які потребували виходу за межі догматичного підходу традиційної пострадянської «теорії держави і права» та побудови більш об’ємної картини на основі підходів різних наукових шкіл, із врахуванням емпіричних даних різних правових культур та традицій. Пізніше, під час роботи над кандидатською дисертацією, це мотивувало шукати можливостей для проведення досліджень в європейських університетах (зокрема, Італії, Німеччини), які Микола Іванович, як науковий керівник дисертаційного дослідження, щиро підтримував. Звичайно, не могли не мати вплив на моє професійне становлення і власні, дуже часто інноваційні, підходи професора. Одна з авторських концепцій, яку Микола Іванович обстоював у своїх публікаціях ще з 70-х років минулого століття і, яку я тепер часто використовую у вже власній викладацькій практиці, – це пояснення комплексної, багатовимірної природи права через поєднання різних форм його буття: правосвідомості, правової норми та правовідносин. Ця, з першого погляду, дуже проста модель дозволяє побудувати «понятійну мапу», яка веде студентів до розуміння причин множинності підходів до сутності права, допомагає пояснити основну ідею інтегративної юриспруденції та обґрунтувати відмежування права від держави. М. Пратт 79 “Американська школа”
А. Анкер “Шкільний екзамен” Закарбувалися у пам’яті і практичні поради: «ані дня без написаного рядка», - казав Микола Іванович. І хоча мій стиль роботи над науковими текстами не наскільки планомірний у силу різних обставин, цю пораду я трансформувала для себе у «ані дня без роботи над своїми проєктами», що стимулює знаходити час для нових ідей та професійного зростання. У науковій роботі важливо прагнути досконалості, проте досягти абсолютного ідеалу неможливо: неодмінно, із плином часу, попередні думки та написані тексти піддаватимуться переосмисленню, переоцінці. Тому, на певному етапі завершеності, потрібно «відпускати» наукові роботи у публічний простір, не тримати їх вічно у стані «доопрацювання». Цим досвідом також ділився Микола Іванович. «Все, хай іде», - казав він переглядаючи черговий варіант статті чи тез доповіді та рекомендуючи їх до публікації. 80
А. Анкер “Шкільний екзамен” Неоціненно важливим було також залучення молодих науковців до життя кафедри і загалом робота Миколи Івановича над згуртованістю кафедрального колективу. Для вітчизняної науки мало велике значення формування Миколою Івановичем академічного осередку із унікальною ідентичністю - наукової школи, сфокусованої на правових цінностях та верховенстві права. Цього орієнтиру я намагаюсь дотримуватися сьогодні у моїй роботі над розвитком власної кафедри. Без сумніву, можна згадати ще багато важливих і цікавих моментів, цінних порад і корисних настанов – всі вони зберігаються у пам’яті і слугують підтримкою у щоденній роботі. Із величезною вдячністю, безмірною повагою та шаною бажаю Миколі Івановичу здоров’я, сил та наснаги на втілення ідей і проєктів, що формуватимуть нові покоління правників для сильної, європейської України. 81
Я. Вермер,”Жінка з терезами” МІРИЛО ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА
П. Крістус, Професор Козюбра відомий своїм науковим доробком, який, “Св. Елігій в майстерні” безсумнівно, є абсолютно унікальним на теренах України та далеко за її межами. Таким чином, у 2020 та 2021 роках в рамках спеціального проєкту Центру дослідження проблем верховенства права Національного університету «Києво- Могилянська академія» за загальною редакцією Миколи Івановича було опубліковане видання «Мірило верховенства права (правовладдя) національного рівня: практика України». Сам проєкт було реалізовано за підтримки офісу Ради Європи в Україні та Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія). До створення цього документу долучилися такі фахівці: В. Венгер, А. Заєць, Є. Звєрєв, М. Козюбра, Ю. Матвєєва, О. Цельєв, а також нинішній виконувач обов’язків Голови Конституційного Суду України, відомий юрист та науковець Сергій Головатий, що написав передмову для видання 2021 року та брав участь в редагуванні. «Мірило правовладдя національного рівня» складається з шести розділів, а саме: законність, юридична визначеність, рівність перед законом і недискримінація, домірність (пропорційність), запобігання зловживанню повноваженнями, доступ до правосуддя, та вступного слова, яке було написане науковим колективом для видання 2020 року та вище зазначеної передмови Сергія Головатого, що має назву «Вимірювати, здавалось б, незміренне». «Сподіваюся, що цей плід творчого колективу науковців стане в пригоді також усьому суддівському загалові (безвідносно до виду судочинства), адже професійна діяльність суддів — це безупинний процес повсякчасного застосування приписів права так, як того доконечно вимагає правовладдя», – поділився Сергій Головатий. Саме видання ґрунтується на ухваленому Венеційською комісією на 106-му пленарному засіданні документі «Rule of Law Checklist». Проте, крім основних складників верховенства права, у виданні «Мірило верховенства права національного рівня» було додано ще принцип домірності (пропорційності), що є надзвичайно важливим для юриспруденції. «Мірило» першочергово спрямоване на законодавчий процес та практику нормопроєктування. Отже, цей документ, який органічно поєднує міжнародні стандарти та національну практику, стане корисним дороговказом для фахівців, що розробляють законопроєкти. «Для мене не важливо, на чиєму боці сила; важливо те, на чиєму боці право», - Віктор Гюго. 83
СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ: аномалія чи іманентна властивість правосуддя? Р. Смірк, “Сцена суду, «Венеціанський купець»”
автор невідомий,”Портрет судді” Стаття Миколи Івановича Козюбри порушує вкрай актуальну та дискусійну проблему, яка вже давно перебуває у фокусі уваги теоретиків права – співвідношення правосуддя і правотворчості. Цінними є міркування Миколи Івановича щодо глибинних причин, які обумовлюють необхідність судової правотворчості. Автор провів всебічний аналіз проблеми судової правотворчості, продемонструвавши її багатогранність та істотну еволюцію поглядів на неї в різні історичні періоди. У статті пан Козюбра аргументовано доводить тезу про те, що судова правотворчість не є аномалією, а, навпаки, виступає іманентною, невід'ємною властивістю правосуддя, обумовленою самою природою останнього. На нашу думку, варто відзначити історичний екскурс, який дозволив читачу простежити становлення та трансформацію підходів до ролі суду у правотворчому процесі - від преторського права Стародавнього Риму до юридичного позитивізму в Європі та радянської моделі «механічного» застосування закону. Ця ретроспектива допомагає краще зрозуміти сучасні дискусії з цього питання. У статті наведений комплексний аналіз основних причин та напрямів судової правотворчості. Також наголошується, що пошук судом права не може зводитися лише до «виведення» його з норми закону чи системи законодавства в цілому шляхом логічних операцій. Адже будь-який логічний зміст закону не здатен дати більше того, що в ньому закладено. Тому, як справедливо вказує Микола Іванович, теперішні у вітчизняному правознавстві юридико-позитивістські уявлення про право як логічно замкнену систему, з якої можна вивести будь-яке судове рішення, є нічим іншим, як ілюзією. Крім того, пан Козюбра обґрунтовано критикує твердження деяких вітчизняних дослідників про те, що суд є лише "вустами, що проголошують слова закону", а його рішення є простим застосуванням норм законодавства. Натомість доводиться, що право, на відміну від закону, завжди є "буттєвим", тобто прив'язаним до конкретного людського буття, і його актуалізація в процесі правосуддя передбачає необхідність врахування судом безлічі чинників, які виходять за межі простого логічного силогізму. 85
Оноре Дом'є, "Три адвокати розмовляють" Микола Іванович Козюбра переконливо аргументує, що правотворча діяльність судів не зводиться лише до таких форм, як судовий прецедент чи роз'яснення вищих судових інстанцій. Вона виявляється і в процесі тлумачення конституції, законів та інших нормативних актів, коли суд, спираючись на загальні принципи права та інші правові цінності, надає їм змістовно нового значення, адаптуючи до сучасних умов. Автор слушно зазначає, що навіть класичне уявлення про тлумачення як «виявлення намірів волі конституцієдавця чи законодавця» є дещо спрощеним і не враховує множинності можливих концепцій «смислу» правового тексту. Окремо слід відзначити ґрунтовний аналіз автором меж судової правотворчої дискреції. Автор вказує, що, попри іманентність правотворчої функції судам, остання не може виходити за певні межі. Так, судова правотворчість не може порушувати єдності правової системи, має узгоджуватися із загальними цілями права та конституційними цінностями. Крім того, вона не повинна призводити до надмірного звуження змісту та обсягу прав і свобод людини, а також до створення нових складів правопорушень чи встановлення санкцій за них, оскільки це є прерогативою законодавця. Важливим внеском статті є критичний аналіз поширених у вітчизняному правознавстві підходів до розуміння природи судової правотворчості. Микола Іванович слушно зазначає, що, на відміну від західного правознавства, де спостерігається тенденція до поступового зближення позицій учасників дискусій щодо активної ролі суду у процесі правотворення, у вітчизняній науці все ще зберігаються діаметрально протилежні позиції - від беззастережного визнання судової правотворчості до її категоричного заперечення. 86
Аргументи пана Козюбри спрямовані на спростування категоричного заперечення будь-яких взаємозв'язків правосуддя і правотворчості, видаються переконливими. Автор доводить, що ігнорування участі судів у правотворенні, особливо з огляду на динамізм сучасного життя, колізії, прогалини та невизначеності у законодавстві, є недопустимим. Разом з тим, проблема меж судової дискреції в процесі правотворчості залишається особливо актуальною для України, судова влада в якій поки що не має належного авторитету та досвіду, притаманних західним правовим системам. Т. Роуландсон і О. П'югін, “Олд Бейлі, відомий також як Центральний кримінальний суд” На нашу думку, стаття Миколи Івановича Козюбри відзначається глибиною теоретичного аналізу, широким використанням і критичним осмисленням сучасних наукових підходів, як вітчизняних, так і зарубіжних. В статті надано комплексне дослідження природи, причин, напрямів та меж судової правотворчості, наведені переконливі аргументи на користь визнання її іманентним елементом здійснення правосуддя. Ця праця розширює розуміння ролі суду у процесі правотворчості та має вагоме як теоретичне, так і практичне значення для розвитку вітчизняного правознавства. 87
Т. Шевченко, “Катерина” СПРАВА ПРО ВІКОВИЙ ЦЕНЗ
Ф. де Гойя, “Час та старі жінки” 18 квітня 2000 року Микола Іванович Козюбра брав участь у винесенні рішення у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 5 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (справа про віковий ценз). Конституційний Суд України розглянув конституційне подання 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції положення частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", яке встановлювало, що Уповноваженим може бути призначений громадянин України, який на день обрання досяг 40 років. Суд вирішив, що встановлення Верховною Радою України кваліфікаційних вимог, зокрема вікових, до Уповноваженого з прав людини не суперечить Конституції. Це пов'язано з особливою важливістю діяльності Уповноваженого щодо здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод. Критерієм у встановленні вікового цензу є доцільність, а не обмеження права громадян на доступ до державної служби. Суддя Микола Іванович Козюбра висловив окрему думку щодо рішення у справі про вікові вимоги до кандидата на посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Пан Козюбра вважає, що рішення Конституційного Суду не ґрунтується на положеннях Конституції України й суперечить сучасній конституційній практиці демократичних країн. Попри те, що термін «ценз» прямо не згадується в Конституції України, це не означає, що це поняття їй невідоме. Під поняттям «ценз» зазвичай розуміють встановлені конституцією та законами кваліфікаційні вимоги або спеціальні умови, наявність яких в особи пов'язується з допуском до користування політичними правами, такими як участь у виборах, референдумі, обіймання певної державної посади тощо. Майстер з папугою, 89 “Апостол Павло пише”
Ч.Маккарі, “Чічероне доносить на Катіліну” У Конституції України закріплюються такі кваліфікаційні вимоги. Наприклад, до кандидатів у народні депутати України (частина друга статті 76), кандидата у Президенти України (частина друга статті 103), претендентів на посаду професійного судді (частина третя статті 127) та судді Конституційного Суду України (частина третя статті 148). Отже, поняття «ценз» є поняттям конституційного права та стосується виключно користування політичними правами. Воно не є універсальним і застосовується не до всіх громадянських та інших прав, а лише до тих, що пов'язані зі здійсненням політичної влади. Особливий статус має державна служба, оскільки державний службовець є суб'єктом і трудових, і владних відносин. З одного боку, до нього можуть висуватися кваліфікаційні вимоги як умова професійної дієздатності (наявність відповідної освіти, професійних навичок, певного стажу роботи за фахом тощо), з іншого - додаткові вимоги, зумовлені виконанням управлінських функцій. Саме в цьому другому аспекті пан Козюбра пропонує розглядати вікові вимоги до кандидата на посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Сер Джон Лавері, «Державна зрада, Апеляційний кримінальний суд: судовий процес над сером Роджером Кейзементом» Я. Матейко, “Конституція від 3 травня 1791 року ” Як вже зазначалось вище, у своїй окремій думці суддя Козюбра переконливо критикує положення закону щодо вікового цензу. 90
Т. Аксентович, “Молода та старий” Микола Іванович Козюбра аргументував свою думку тим, що поняття "ценз" тісно пов'язане з політичними правами громадян. Тому будь-які вікові вимоги або обмеження для кандидатів на певні політичні посади слід розглядати як обмеження їхніх політичних прав. Це важливо для чіткого розмежування двох ситуацій: коли вікові вимоги виступають гарантією реалізації інших прав громадян (громадянських, соціальних тощо), а не їх обмеженням та коли вікові вимоги фактично обмежують політичні права громадян. Наприклад, вікові вимоги є не обмеженням прав, а гарантією їх реалізації в таких випадках: досягнення певного віку, з яким пов'язується набуття повної цивільної дієздатності та правосуб'єктності; у трудовому праві - досягнення 16 років для права працювати; у кримінальному праві - досягнення 14 років для настання кримінальної відповідальності; у сімейному праві - досягнення 18 років для чоловіків і 17 для жінок для права вступати в шлюб; у пенсійному праві - досягнення 60 років для чоловіків і 55 для жінок для права виходу на пенсію. Наступним аргументом є акцент на тому, що чинна Конституція України має досить жорстку позицію щодо обмежень прав людини, виражену у статтях 22, 64. Згідно з зазначеними статтями Основного Закону, такі обмеження можливі лише у випадках, прямо передбачених Конституцією. Тому прив'язка вікових вимог до посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини виключно до законодавчого регулювання, на думку судді, суперечить зазначеним конституційним положенням. Також пан Козюбра слушно зауважує, що Верховна Рада України має діяти за принципом «не дозволене Конституцією України заборонено», оскільки повноваження встановлюються виключно Конституцією України. Органи державної влади, зокрема Верховна Рада, відповідно до статті 19 Конституції зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією. Тому посилання Конституційного Суду на відсутність у Конституції заборони щодо встановлення вікових вимог законом видається дещо сумнівним з погляду конституційно-правової логіки. 91
Ж. Зерматі, “Старий і молода” Окрема увага судді Козюбри спрямована на аналіз відмінностей між віковими вимогами, встановленими для суддів Верховного Суду та арбітрів Вищого арбітражного суду, і віковим цензом для Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. На відміну від суддів та арбітрів, для яких вікові вимоги чітко регламентовані Конституцією, Основний Закон України не містить жодних вікових обмежень щодо Уповноваженого. Тому, на переконання судді, некоректно проводити аналогію між цими різними посадами. Також вагомим аргументом Миколи Івановича Козюбри є аналіз конституційної практики інших країн, де обмеження політичних прав, зокрема у формі вікових цензів зазвичай встановлюються безпосередньо Основним Законом або передбачаються в ньому як можливість їхнього встановлення законом із зазначенням підстав та меж таких обмежень. Це, на думку судді, повністю відповідає сучасним демократичним тенденціям розвитку конституціоналізму. 92 Д. Сторк, “Кінець гри”
Ж. Зерматі, “Старий і молода” Висновок, до якого доходить Микола Іванович, полягає в тому, що положення закону про віковий ценз для Уповноваженого Верховної Ради з прав людини не відповідає Конституції України, оскільки Основний Закон не передбачає можливості встановлення таких обмежень політичних прав навіть на рівні законодавчого регулювання. Можна констатувати, що окрема думка судді Козюбри є ґрунтовною юридичною працею, у якій здійснено глибокий теоретико-правовий аналіз природи політичних прав, конституційних обмежень та практики їх реалізації в Україні й інших країнах. Тому, на нашу думку, позиція судді вирізняється виваженістю та аргументованістю. 93 Д. Сторк, “Кінець гри”
В. Тернер, “Останній рейс «Тімірера»” Наостанок ми хочемо висловити щиру подяку Миколі Івановичу Козюбрі від імені студентів-авторів журналу та випускників-аспірантів. Талановитому науковцеві, судді КСУ у відставці, одному з авторів Конституції, доктору юридичних наук, та насамперед - достойній людині, котра ніколи не стояла осторонь нагальних питань на етапі відновлення української державності. Сьогодні тисячі обдарованих правників: від студентів- першокурсників до почесних науковців є учнями професора. Його роботи перекладаються різними мовами, наукові тези лунають з усіх куточків країни, а новітні ідеї змінюють нашу державу не лише зсередини, але і формують її імідж на міжнародній арені як правової, соціальної, демократичної та суверенної. Роботи Миколи Івановича неодмінно закарбуються в історії вітчизняної юриспруденції як досконалі, величні та революційні, а ми зі свого боку обіцяємо стати гідними наступниками його ідей і, маючи такий потужний науковий фундамент, докладати всіх зусиль для захисту та розвитку української правової думки у її правильному векторі! Автори журналу 94
Авторами журналу є молоді правники з усіх куточків України Максимук Микола • Стольберг Єлизавета Мельник Тетяна • Салій Михайло Карнаухова Марія • Орлюк Аліна Коротченко Дарʼя • Опанащук Марина Шпаківська Анна • Дацюк Вероніка За координаційного сприяння Юлії Матвєєвої, яка висловлює глибоку повагу і вдячність за наукове наставництво та постійну фахову підтримку професора Миколи Івановича Козюбри - високопорядного Інтелігента, видатного Вченого, мудрого Вчителя і чуйну Людину. 95
Джерела: 1.Козюбра Микола Іванович. Тенденції розвитку джерел права України в контексті європейських правоінтеграційних процесів / М. І. Козюбра // Наукові записки НаУКМА : Юридичні науки. - 2004. - Т. 26. - С. 3-9. 2. Козюбра Микола Іванович. Принципи верховенства права і правової держави : єдність основних вимог / Козюбра М. І. // Наукові записки НаУКМА. - 2007. - Т. 64 : Юридичні науки. - С. 3-9. 3. Козюбра Микола Іванович. Конституційний ідеалізм та конституційний ніглізм як прояви дефіциту правової культури / М. Козюбра // Наукові записки НаУКМА. - 2006. - Т. 53 : Юридичні науки. -С. 3-7. 4. Козюбра М. І. Нерозгадані таємниці права / Козюбра М. І. // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. - 2022. - Т. 9-10. - С. 3-11. - https://doi.org/10.18523/2617-2607.2022.9-10.3-11 5. Козюбра М. І. Дихотомія букви і духу права: виникнення проблеми, її аспекти та напрями вирішення / М.І. Козюбра. // Наукові записки НаУКМА. - 2008. - Т. 77 : Юридичні науки. - С. 3-8. 6. Козюбра Микола Іванович. Судова правотворчість : аномалія чи іманентна властивість правосуддя / М. Козюбра // Право України. - 2016. - № 10. - С. 38-48. 7. Бахолдина М. Конституційний вклад. pravo.ua. URL: https://pravo.ua/konstytutsiinyi-vklad/(дата звернення: 15.05.2024). 8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) : Рішення Конституц. Суду України від 09.02.1999 р. № 1-рп/99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-99#Text(дата звернення: 15.05.2024).
9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року "Про тлумачення статті 98 Конституції України" від 11.07.1997 р. № 3-зп. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-97#Text(дата звернення: 15.05.2024). 10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (справа про податки) : Рішення Конституц. Суду України від 05.04.2001 р. № 3-рп/2001. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-01#Text(дата звернення: 15.05.2024). 11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про Закон України "Про порядок проведення виборів депутатів : Рішення Конституц. Суду України від 27.03.1998 р. № 5-рп/98. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v005p710-98#Text(дата звернення: 15.05.2024). 12. Конституція України : від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР : станом на 1 січ. 2020 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text(дата звернення: 15.05.2024). 13. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. – К.: Ваіте, 2015. – 392 с. 14. Конституційне право: підручник / за загальною редакцією М.І. Козюбри. / Ю.Г. Барабаш, О.М. Бориславська, В.М. Венгер, М.І. Козюбра, О.М. Лисенко, А.А. Мелешевич. – К.: ВАІТЕ, 2021. – 528 с.
15. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) : Рішення Конституц. Суду України від 27.10.1999 р. № 9-рп/99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-99#Text(дата звернення: 14.05.2024). 16. Окрема думка судді Конституційного Суду України Козюбри М.І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність). 27.10.1999 // Конституційний Суд України. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/na09d710-99#Text 17. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (справа про віковий ценз) : Рішення Конституційного Суду України від 18.04.2000 р. № 5-рп/2000. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v005p710-00#Text(дата звернення: 15.05.2024). 18. Мірило верховенства права (правовладдя) національного рівня: практика України (Rule of law Checklist at national level: case of Ukraine) / за заг. ред. М. Козюбри ; Передмова: Головатий С. ; упо рядники та автори коментарів: В. Венгер, С. Головатий, А. Заєць, Є. Звєрєв, М. Козюбра, Ю. Матвєєва, О. Цельєв ; Центр дослідження проблем верховенства права та його втілення в національну прак тику України Національного університету «Києво-Могилянська академія». Київ, 2021 — 152 с.
В. ван Гог, “Зоряна ніч над Роною”
